Пропонуємо вам цікаві факти з життя письменника.

 • Генріх Манн - старший брат відомого письменника Томаса Манна.

•  Всього у родині Маннів  було п'ятеро дітей: три брати і дві сестри. Сім'я була заможною - батько успішно торгував зерном, займав пост сенатора. 

• З гімназійних років Генріха приваблювала літературна нива, зокрема жанр політичної сатири.

 • Майбутній письменник досить багато подорожував. Жив у різних місцях, особливо часто на півдні Італії – спекотний  клімат був корисний для його слабких легенів.

 • Шлях Генріха Манна як  літератора почався у 1900 р. з роману «Земля обітована», якого тепло зустріли  читачі. Наступні його книги «Богині, або Три романи герцогині Асси», «Учитель Гнус, або Кінець одного тирана», «Маленьке місто» стають в Німеччині бестселерами. Проте за кордоном його ім'я залишалося практично невідомим внаслідок  загальної ізоляції німецької культури через політичну ситуацію перед Першою світовою війною.

•  У 1914 р.,  за місяць до початку Першої світової війни, Манном був завершений найзначніший його твір - роман «Вірнопідданий», що разом з книгами «Бідні» і «Голова» увійшов до трилогії «Імперія». Книга була розпродана в перші два тижні тиражем майже у 100 тис. прим. Вона здобула автору величезну повагу, незважаючи на те, що письменник висміював німецьке суспільство і пояснював, як політична система країни привела до війни. У цьому романі Генріх передбачив тип фашиста. Майже за 20 років до того, як фашизм прийшов до влади, він проникливо оголив його духовну низькість.

• У період існування Веймарської республіки, письменник носив звання академіка відділення літератури Пруської академії мистецтв, головою цього ж відділення він став у 1931 році.

 • Особисте життя письменника не можна назвати вдалим. Вперше він одружився з чеською актрисою на ім'я Марія Канова, яка була молодша за нього на 15 років. Через два роки у них народилася дочка Леоні, але через якийсь час сім'я розпалася. Доля Марії склалася трагічно - з 1940 по 1944 рр. вона перебувала у концтаборі Терезин і після звільнення  померла від перенесених катувань. Їхня донька вижила і стала дружиною відомого чеського письменника і журналіста Людвіка Ашкеназі.

• Другою дружиною письменника стала Неллі Крегер, дочка прислуги з рибальського села. На цей раз різниця у віці була ще більше - 35 років. Але й цей шлюб зазнав фіаско - через 5 років спільного життя його дружина покінчила життя самогубством.

 З 1933 р. у біографії Генріха Манна починається період еміграції, пов'язаний з приходом до влади Гітлера. Ім'я  письменника виявилося у першому ж списку осіб, яких позбавили німецького громадянства. Не дивно, що він став персоною «нон грата» в нацистській Німеччині. Під час сумнозвісного спалення книг 10 травня 1933 р., спровокованого міністром пропаганди Йозефом Геббельсом, у  вогнищах горіли й книги Генріха Манна як «невідповідні німецькому духу».

 • Новим місцем проживання письменника стала Прага, потім Ніцца і Париж, де він займав пост голови Комітету німецького Народного фронту. У 1940 р. Манн переїжджає до Лос-Анджелесу.

• В еміграції він був змушений відстоювати своє справжнє покликання: бути письменником. Там вийшли у світ збірки його антифашистських статей «Ненависть» (1933), «Настане день» (1936), «Мужність» (1939). Вершина пізньої художньої творчості письменника - дилогія про Генріха IV: «Молоді роки Генріха IV» (1935); «Зрілі роки Генріха IV» (1938). У 1946 р. виходить книга «Огляд століття», де жанр автобіографії поєднується з мемуарами і політичною хронікою.

• Однак в Америці, де книги Манна практично не продавалися, життя Генріха навряд чи можна було назвати процвітаючим: відчай і смерть дружини майже повністю зломили його. На допомогу прийшов його брат Томас, з яким він не розмовляв багато років. На той час Томас вже встиг поміняти свої погляди - життя при правлінні фашистів і подальше вигнання зробили з нього демократа. Цих поглядів він  дотримувався до кінця свого життя.

• Після війни Генріх був нагороджений Національною премією НДР, його обрали першим президентом створеної в Берліні Німецької академії мистецтв. Письменник мав намір переїхати туди, проте смерть застала його на чужині 11 березня 1950 р. у місті Санта-Моніка (штат Каліфорнія, США).

 

• На честь письменника Берлінською академією мистецтв заснована Премія Генріха Манна - німецька літературна премія, що вручається 27 березня  - у день народження письменника.

 

 

Гаврош Олександр Дюлович народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики НУ ім. І. Франка, відтоді дописує в різні періодичні видання в Україні.

2007 року дебютував як дитячий письменник, написавши про життя маловідомого у «великій Україні» закарпатського атлета Івана Сили («Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу»). За рік з’явилася книжка на матеріалі легенд про відомого на Закарпатті румунського розбійника Пинтю («Пригоди тричі славного розбійника Пинті»). Успіх перших книжок про славетних закарпатців змусив письменника видати продовження пригод обох героїв: отак, 2010-го року  вийшла книжка «Галуна-Лалуна, або Іван Сила на острові щастя», а 2013 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачила світ казкова повість «Розбійник Пинтя в Заклятому місті» з ілюстраціями Максима Паленка. 

Восени 2013 року режисер Віктор Андрієнко зняв повнометражний художній фільм «Іван Сила» за повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу». Того ж року Олександр Гаврош видав збірку карпатських страшних казок «Дідо-Всевідо» з ілюстраціями київської художниці Світлани Фесенко.

 

 

Народився Любомир Дмитерко 18 березня 1911 року в родині сільського вчителя. Коли Любомирові було три роки, розпочалася Перша світова війна.

1919 року родина Дмитерків, «рятуючись від білополяків» , переїхала до Кам'янця-Подільського. Тут Любомир навчався в першій єдиній трудовій школі імені Степана Руданського, що в Старому місті. Тоді школа була семирічною (нині це загальноосвітня школа I—III ступенів № 1).

1928 року газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам'янці-Подільському, опублікувала перший вірш Дмитерка — «Мати». 

«Спокушений чарами поетичної музи», Дмитерко покинув навчання в Кам'янець-Подільському інституті народної освіти, де був тільки факультет соціального виховання й подався в Київ, де в місцевому ІНО (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) був ще один факультет — професійної освіти , із сильною професурою, який готував фахівців вищого профілю. Саме на цей факультет Дмитерко надумав перевестися. Проте Дмитеркові відмовили. Поет образився, бо, за його словами, «прочитав гори літератури і ладен був змагатися не з одним студентом». Дмитерко став працювати позаштатним репортером обласної газети. Заробляючи копійки, Любомир писав вірші та підшукував соліднішу роботу. 

1930 року 19-річний Дмитерко зумів видати одразу дві книжки — прозову та поетичну. У Києві в «Масовій бібліотеці» видавництва «Західна Україна» побачила світ накладом 15 тисяч примірників 32-сторінкова збірка оповідань «Вітер зі Сходу». Поетична збірка «Іду!», видана в Харкові у Державному видавництві України, була удвічі товстішою — 60 сторінок, але мала наклад значно менший — всього 2 тисячі примірників.

Наступного року побачили світ ще дві віршовані книжки Любомира Дмитерка: поема «Сорочинська республіка» (10 тисяч примірників, 56 сторінок) у співавторстві з Марією Пригарою та друга книжка поезій «Товтри» (2 тисячі примірників, 136 сторінок), назву якій дав кряж Товтри поблизу Кам'янця-Подільського.

Дмитерко був членом літературної організації «Західна Україна». На початку 1933 року почалися арешти членів київської філії організації. 4 лютого було ув'язнено Любомира Дмитерка. Більшість заарештованих невдовзі після затримання написали заяви-каяття до колегії Державного політичного управління УСРР, визнавши свою належність до УВО — Української військової організації. Двоє із заарештованих — Любомира Дмитерка та Агату Турчинську — через те, що вони «не вписувалися» за віком і статтю в розроблену чекістами схему УВО, було звільнено.

Любомир Дмитерко був учасником радянсько-німецької війни (був військовим кореспондентом армійських і фронтових газет). Друкувався з 1930 року.

Помер 2 жовтня 1985 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 1990 року на могилі встановлено пам'ятник: на майданчику червоного мармуру куб, а на ньому — бронзове погруддя письменника. На кубі бронзовими літерами зроблено напис «Любомир Дмитерко. 1911—1985». Скульптор Іван Макогон.

 

"Cвіт цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль".

Юрій Андрухович

13 березня свій День народження святкує відомий український письменник, поет, прозаїк та перекладач – ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ.

Юрій Андрухович один із найвідоміших українських письменників. Його твори перекладені на 15 мов світу.

Письменник належить до тих небагатьох авторів, які користуються великою повагою серед критиків. Деякі західні критики навіть порівнюють його з Умберто Еко, а у нас відносять до неоцинізму.

Юрій є віце-президентом Асоціації українських письменників.

За свою творчість він отримав престижні міжнародні нагороди. Андрухович – лауреат премії фундації Антоновичів та премії імені Ханни Арендт.

Його твір "Дванадцять обручів" був удостоєний премії Центральної Європи Angelus в 2006 році.

 

12 березня  1863 року народився Володимир Вернадський - український вчений, мислитель світового рівня, організатор і перший президент Української Академії наук.

Володимир Вернадський  відомий, передусім, як основоположник геохімії, біогеохімії, вчення про біосферу та ноосферу. Однак у центрі уваги вченого були не лише питання природознавства, а й історії та розвитку суспільства, єдності природних та соціальних процесів в їхньому взаємозв’язку.

Народився Володимир Вернадський у Петербурзі, в сім'ї відомого економіста, викладача Київського університету, нащадка запорізьких козаків. У 1868 році сім’я переїхала до Харкова, де батько Вернадського став директором Харківської контори Державного банку і де майбутній  вчений вчився в класичній гімназії. Дитинство та юнацькі роки Вернадського були тісно пов’язані з Полтавщиною. Вищу освіту вчений здобув у Петербурзькому університеті, його вчителем і науковим керівником був Василь Докучаєв – основоположник ґрунтознавства, що й визначило майбутню долю Вернадського як природодослідника, гуманіста й мислителя.

Після більшовицького перевороту в Петербурзі вчений із захопленням сприйняв звістку про повну самостійність України, яку проголосила Центральна Рада. У своєму щоденнику, характеризуючи тогочасну політичну ситуацію, він написав: «…Дуже сумно і тривожно за майбутнє… Більшовицький рух, поза сумнівом, має коріння в населенні, у простолюдді, в натовпі. Він не вірить інтелігенції». Згодом Вернадський переїхав в Україну, де йому запропонували очолити майбутню Українську академію наук. На першому ж засіданні Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН, Вернадський підкреслював її національно-державну роль, значення для зростання української національної свідомості і культури через глибоке наукове студіювання минулого та сучасності, що дозволить представляти Українську академію у всесвітній спілці академій як рівноправну. І, попри те, що влада в Києві у 1918-1919 рр. постійно змінювалась, Вернадський залишався тут і продовжував працювати над організацією УАН. Крім того, при УАН було створено Національну бібліотеку України, що функціонувала під керівництвом Тимчасового комітету на чолі з Вернадським (тепер Центральна наукова бібліотека ім. В.Вернадського НАН України).

У 1919 році Київ захопили більшовики, і вчений змушений був переїхати спочатку до Ростова-на-Дону, а потім і в Крим. Там у жовтні 1920 року він був обраний ректором Таврійського університету, а вже через півроку більшовики вислали Вернадського з Криму, і він повернувся до Петрограда. Володимир Іванович постійно перебував під пильним наглядом, навіть був арештований - його підозрювали в шпигунстві, він побував у камері попереднього ув’язнення Петроградської Надзвичайної комісії. Але заступництво колишнього студента Миколи Семашка, тодішнього наркома здоров’я, врятувало йому життя. У 1922 році Вернадський створив Радієвий інститут у Ленінграді і до 1939 року його очолював.

Творча спадщина вченого це 473 наукові праці, і кілька книг, найвідомішою з яких є «Біосфера», видана у 1926 році. Крім того, Вернадський був організатором багатьох наукових напрямів - генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімічної еволюції, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину, був основоположником теорій біосфери й ноосфери, збагатив науку ідеями про роль живих організмів у геохімічних процесах, висунув ряд наукових положень важливого практичного значення.

Наразі в Україні його ім'я носить Інститут загальної та неорганічної хімії НАНУ, Національна бібліотека України, Таврійський національний університет, Українська антарктична станція і одна з найвищих нагород Національної Академії наук, яку за «видатні досягнення в галузі природничих, технічних та соціогуманітарних наук» вручають до дня народження академіка.

 

Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, художник, гордість і натхнення українського народу. Про життя та діяльність цього славетного майстра написано багато книжок. Та в біографії Кобзаря є й цікаві факти, відомі далеко не всім, зате вони повною мірою розкривають багатогранність характеру і таланту митця. 

У 1861 році Тарас Григорович за власні кошти видав Буквар. Книга вийшла накладом у 10 тис. примірників і була призначена для вивчення грамоти у безкоштовних школах.

Про кохання в житті Тараса Шевченка розповідають багато. Зокрема те, що протягом декількох десятків років його не полишало бажання одружитися та мати сім´ю. Останнім захопленням і претенденткою на роль дружини митця була 20-річна Ликера Полусмак. На той час поету виповнилось 46. Шлюб не склався, і офіційних версій цьому декілька. Одна з найімовірніших —груба селянка Ликера не відповідала тонкій і чуттєвій душі Шевченка.

Освіта митця — всього 2 класи. Здобував він її у церковно-приходській школі. Проте поету вдалося створити одну з найбільш популярних книг української класичної літератури.  Мова йде про «Кобзар», який було перевидано понад 8 мільйонів разів. У Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

У Шевченка є дві могили: на Смоленському кладовищі в Петербурзі, місті, в якому  він помер і був спочатку похоронений, та в Каневі. До Канева труну із тілом перевезли через два місяці після смерті поета, відповідно до його заповіту. 

Поезію нашого майстра слова перекладено більше ніж ста мовами світу. Серед них —японська, корейська, арабська і міжнародна мова есперанто. Найбільше перекладів зроблено польською, англійською та російською. 

Іменем Шевченка названо багато населених пунктів та географічних локацій по всій планеті. Наприклад, тільки в Україні — 164 назви. Окрім того, на честь Кобзаря названа гірська вершина Північного Кавказу (висота 4200 м), морська протока в Аральському морі та навіть кратер на Меркурії, діаметр якого — 137 кілометрів.

У світі встановлено аж 1384 пам´ятники Шевченку, з них в Україні — 1256. Інші монументи нашого поета прикрашають міста в Бразилії, Китаї, Америці.   

Життя і творчість Тараса Шевченка — не до кінця звідана сторінка нашої історії…