Володимир  Кирилович Малик

  "Вітчизни гідний син","Невтомний трудівник", "Козацький Дюма" – це неповний перелік епітетів, якими нагороджували журналісти, письменники, приятелі В. Малика.

   В літературу приходять по-різному. Автор пригодницьких та історичних творів Володимир Малик увійшов до неї за якихось півгодини. Сталося це так. Одного сонячного червневого дня 1956 року в редакцію видавництва «Молодь» увійшов стрункий чоловік і запропонував письменникові Б. Чайковському прочитати свою поему-казку «Журавлі-журавлики». Ознайомившись з нею, Чайковський з деяким сумнівом в душі дав згоду на друк цього твору. Збірка побачила світ у 1957 році.

Протягом багатьох десятиліть твори Володимира Малика з захопленням читають діти, молодь і дорослі. Адже, за словами того ж Б. Чайковського, письменник “заворожує чудовими й чарівними мандрами з країни в країну, з епохи в епоху, примушує радіти і ридати, любити і ненавидіти, переживати як власні, знегоди й перемоги героїв”.

Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку — віршовану історичну казку «Журавлі-журавлики» (1957) — із задоволенням прочитали діти й дорослі. Згодом побачили світ історичні поеми й легенди молодого автора — «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум'яка», «Воєвода Дмитро». Успішно працював письменник і в галузі прози. Юних читачів полонили цікаві, гостросюжетні повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Дві перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою».

Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року.

         

              

Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гунської держави Аттіли в середині V ст. її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов'янські племена.

  

Останній роман Володимира Малика «Черлені щити» присвячений також важливій сторінці нашої вітчизняної історії — походові новгород-сіверського князя Ігоря на половців та славнозвісній поемі «Слово о полку Ігоревім». Поему не раз перекладали й переспівували. Відомо чимало поетичних творів, навіяних образами геніальної поеми. Однак досі не було широкого епічного полотна про русько-половецькі взаємини 1184 — 1185 pp. та про створення «Слова...». Після появи «Черлених щитів» ця прогалина в якійсь мірі заповнена.

 Володимир Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить ряд рецензій на твори українських прозаїків та книжка «Олесь Донченко» (1971) — про життя й творчість відомого дитячого письменника, який тривалий час жив і працював у Лубнах на Полтавщині.

   Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Там, у 1954 році, коли урочисто відзначалося 300‑річчя возз'єднання України з Росією, письменник задумав поему «Журавлі-журавлики», згодом у Лубнах він написав і наступні твори, а окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках романів «Фірман султана» та «Черлені щити»

  Тематика творів Володимира Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952 — 1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) — героїчній боротьбі молоді в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських окупантів. Та все ж основною для письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів, їй він присвятив майже усі поетичні твори та романи.

     Палкий патріот України, своїми творами він відкривав приховану правду історії. За це отримував критику і звинувачення. Доводилось писати "езоповою мовою", писати для дітей у пригодницькому жанрі.

      Виваженість думки, чистота помислів, виняткова щирість і чесність були характерними рисами В. Малика.  Недарма читачі та деякі літературні критики порівнюють твори Володимира Кириловича з творами французького романіста Олександра Дюма, а талант українського письменника ставлять поряд із мистецькою майстерністю поляка Генріка Сенкевича.

    Помер Володимир Кирилович Малик 31 серпня 1998 року.

  У житті письменник був чесною, скромною та доброю людиною. Багатьом початківцям допомагав порадами, вивів на широкий літературний шлях. Усе своє життя письменник прожив гідно, у великих творчих та плідних трудах. Багато його творів перекладено іноземними мовами.

 

Сім років тому, 18 лютого 2014 року, в Україні розпочався найтрагічніший етап Революції Гідності.

Зранку 18 лютого 2014 року протестувальники організували ходу до Верховної Ради України, яка отримала назву «Мирний наступ». Громадяни вимагали від влади рішень для виходу з кризи і врегулювання ситуації в країні, насамперед обмеження повноважень президента України шляхом повернення до Конституції України 2004 року.

На той час до урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. А у Маріїнському парку зібралися сотні «тітушок».

Коли майданівці наблизилися до Верховної Ради, силовики розкололи колони і разом із «тітушками» почави відтісняти людей. На вулиці Грушевського та Кріпосному провулку почалися сутички. На вулиці Шовковничній проти демонстрантів бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби: світлошумові гранати та помпові рушниці.

З боку майданівців в сторону правоохоронців летіло каміння та петарди, крім того, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна».

Опівдні «Беркут» почав відтісняти мітингувальників по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. У свою чергу мітингарі розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової та у Маріїнському парку.

О 16 годині міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу, а на  вулиці Грушевського «беркутівці» захопили барикади та взялися за руйнування барикад на Хрещатику. Також міліція зайняла Український дім, і взяла під контроль Європейську площу.

Тим часом Служба безпеки України у зв'язку з подіями, що відбувалися в Україні, оголосила про проведення антитерористичної операції на території всієї країни. В свою чергу у Міністерстві внутрішніх справ попередили, якщо до 18-ї години не припиниться протистояння, то вони готові «навести лад» у Києві всіма доступними засобами.

Ще вдень центральні станції київського метрополітену почали закривати, о 16-й метро зупинили повністю. Дороги міста були паралізовані. Окрім того, було повідомлено що рух транспорту в бік Києва буде обмежено.

Близько 20 години силовики почали ще один штурм Майдану, але вже за допомогою бронетехніки - БТР врізався в барикаду, і за ним на штурм пішли «беркутівці» і бійці Внутрішніх військ. У бік активістів безперервно летіли світлошумові гранати, а в бік «Беркуту» - піротехніка. На Майдані загорілася барикада, біля Будинку профспілок - намети.

З боку Інститутської мітингувальники підпалили покришки. Через деякий час їм вдалось утворити суцільну смугу полум'я, яка заважала пройти правоохоронцям.

Пізно ввечері На Майдані загорівся Будинок профспілок. Полум’я поширилось на верхні поверхи. Спершу мітингувальники гасили вогонь власними силами. Згодом на місце прибули рятувальники. В будівлі були заблоковані люди, але їх вдалось вивести на вулицю.

Події в Києві викликали неабияке занепокоєння в світі. Канцлер Німеччини Ангела Меркель телефонувала Віктору Януковичу, але він не відповів на дзвінок. Намагався зв'язатися з Януковичем і тодішній президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу, але також безрезультатно. Водночас, віце-президент США Джо Байден у телефонній розмові закликав Януковича відкликати силовиків. Високий представника ЄС із закордонних справ і безпекової політики Кетрін Ештон засудила насильство в Україні. Офіційна Варшава попередила владу України про серйозні наслідки у відносинах з Євросоюзом у разі силового розгону Євромайдану.

Під впливом цих сигналів Янукович запросив лідерів опозиції на переговори на Банкову. Розмова тривала близько години, а по її закінченню Віталій Кличко повідомив, що Янукович не йде ні на які поступки і хоче, щоб Майдан очистили.

В результаті протистоянь 18 лютого, на вулицях Інститутській та Грушевського, Кріпосному провулку, у Маріїнському парку та Майдані Незалежності загинуло 23 людини, а 509 отримали тілесні ушкодження, з них 37 – тяжкі, 85 – середньої тяжкості.

 

 Зуміти допомогти іншим, отримавши безліч благ від народження. Протистояти царському уряду, навчаючи нове покоління українців. Життя Софії Русової – яскравий приклад життя справжньої української просвітниці.

Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мати – Ганна Жерве, француженка – високоосвічена й інтелігентна жінка.
Після смерті матері вихованням Софії займалася няня, проста українська селянка, завдяки їй Софія спілкувалася та грала з селянськими дітьми та спостерігала за важкою працею їхніх батьків. Родина Софії, незважаючи на аристократичне походження, усіляко підтримувала селянство: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей. Початкову освіту Софія здобула вдома. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії.

У 1871 році Софія Федорівна в свої п’ятнадцять років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, який відвідували діти М. Старицького. Саме письменник познайомив Софію Та Марію зі Старою Громадою і її діячами – М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. Сестри Ліндфорс дозволяють використовувати приміщення дитячого садка у вечірні години для зібрань та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час була під забороною.

У 1874 році Софія Федорівна одружилася з Олександром Русовим. Громадянська позиція подружжя, підтримка української культури, прагнення звільнити Україну від авторитарного гніту, невпинна просвітницька діяльність Софії, активна співпраця з місцевими громадами під час подорожей – усе це не міг оминути царський уряд. Тому з 1880 по 1905 роки Софію Федорівну заарештовували п’ять разів, що лише загартувало волю жінки та переконало у важливості того, чому вона присвятила життя. Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана збірка „Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У 1906 р. С. Русова робить рішучий крок і видає „Український буквар”, незважаючи на те, що таких підручників російська цензура зазвичай не пропускала.

З 1909 р. Софія Федорівна працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів та викладає французьку мову у Комерційному інституті. Паралельно вивчає основні зарубіжні концепції реформування школи, працює над створенням контурів української національної системи освіти. Свої новаторські думки вона викладає у статтях для журналу „Світло”, першого україномовного педагогічного часопису, співредактором якого була й сама Русова. Засади видання базувалися на педагогічних ідеях і поглядах відомих педагогів – П. Лесгафта, М. Пирогова, Л. Толстого, а також українських діячів культури – Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, П. Житецького, М. Коцюбинського, М. Сумцова та ін.

Основна ідея Софії Русової – створення національної системи освіти, функціонування школи й виховання у повній відповідності з особливостями й потребами своєї нації. Вона була активним членом Центральної Ради і Секретаріату освіти, де очолювала дошкільний і позашкільний відділи. З утворенням Української Народної Республіки Софія Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділ. Школи в Україні, на думку С. Русової, мають бути різними за методам та формами, але всі вони повинні бути національними за своєю сутністю, навчання вестися рідною мовою, а учні мусять вчити не лише академічні науки, а й пізнавати країну, у якій проживають.
У 1917 р. Русова виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Сама Софія Федорівна очолює українське відділення у Фребелівському жіночому інституті, який знаходився в Києві. Також читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання”. Педагог була впевнена, що прагнення дитини до будь-якої діяльності – гри, праці чи творчої самодіяльності – є її найсильнішим життєвим прагненням, «і можна собі уявити, – писала з цього приводу С. Русова, – який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16 своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності».
На запрошення І. Огієнка, ректора Кам`янець-Подільского університету, викладає у закладі педагогіку. Просвітниця входила до Міністерства освіти Української Народної Республіки і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Вона брала активну участь у вирішенні науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз`ясенні суті українізації, активно займалися жіночим питанням. Останнє завжди хвилювало Софію Федорівну. Сама вона вважала роль жінки у загальнокультурному житті країни дуже важливою і після створення Української жіночої національної ради стала її головою.
Яскравий карє`рний шлях Русової обірвався після остаточного приходу до влади більшовицького уряду. Педагог зневірилась у можливості національного відродження України. Переслідування з боку нової влади змушує її емігрувати до Чехословаччини. Там вона продовжує вести активну педагогічну і науково-видавничу діяльність: створює концепцію Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі та входить до ради Світового союзу жінок. Проте і найбурхливіша енергія гасне – 1940 року у віці 84 роки Софія Русова помирає у Празі.

Софія Русова була переконана, що головною особливістю нового виховання є те, що воно базується на зусиллі самої дитини. Лише індивідуальний підхід і повага може виховати справжню особистість. Хіба не до цього ми зараз повертаємось, намагаючись реформувати нашу багато в чому ще радянську систему освіти?
Софія Русова була собою і хотіла, щоби кожна особистість, незважаючи на вік, статки, соціальний статус, могла реалізуватися. «Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою», – цитата-кредо цієї надзвичайної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточуючих – причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці. Не забуваємо про це й ми, виховуючи нове покоління українців.

 

Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.

За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовці. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.

Операція з виведення військ постійно піддавалася атакам з боку моджахедів. За інформацією газети «Вашингтон пост», всього в цей період було вбито 523 радянських солдата.

15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до афганських моджахедів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та повернулися на територію СРСР лише в другій половині дня 15 лютого. Прикордонні війська КДБ СРСР виконували завдання з охорони радянсько-афганського кордону окремими підрозділами на території Афганістану до квітня1989 року.

 

 

    Лесь Мартович пройшов тяжкий, але чесний життєвий шлях. Його життя і самобутня творчість органічно пов’язані з чарівним куточком української землі у межиріччі Черемоша і Прута. За майже три десятиліття до початку ХХ ст. в селянській родині цього чудового краю - Покуття - 12 лютого 1871 року народився Лесь Мартович. Батько його був писарем і вирішив за всяку ціну дати синові добру освіту. Вчився Лесь у сільській школі. Після її закінчення у 1882 році він вступає до польської гімназії в Коломиї. З 1892 року письменник навчається в Чернівецькому університеті на юридичному факультеті і в 1895 році складає перший юридичний іспит та одержує право працювати помічником адвоката. Починається його довга мандрівка по провінціальних містечках Галичини. Сіре життя галицької провінції, нудьга, а згодом і серйозна хвороба не давали змоги розвинути таланту письменника, але він все ж не покидав мрії про літературу і рвався до Льовова.
      В 1898 році Лесь Мартович переїздить до Львова. З цього часу він систематично виступає зі своїми творами в галицьких газетах та журналах. В 1900 році у Львові виходить перша збірка оповідань письменника «Нечитальник», в 1903 році виходить друга збірка під назвою «Хитрий Панько», в 1905 році третя -­ «Стрибожий дарунок» і інші оповідання.
  

   В 1909 році він складає іспити за університетський курс, а навесні 1914 року, вже будучи тяжко хворим, одержує наукову ступінь доктора права. За своє життя Лесь Мартович написав 27 оповідань. Основною темою його творів  було нужденне життя  українського селянства Галичини в умовах його соціального і національного поневолення, а також твори з життя інтелігенції, які написані в дусі гострої, їдкої, викривальної сатири. Дуже виразно показав письменник трагізм становища селянства, його повну безправність та темряву в оповіданнях «Лумера», «Мужицька смерть». Будучи юристом, Лесь Мартович чимало уваги приділив показу суті буржуазного суду як засобу пригноблення трудящих. Цій меті присвячені його драматичні сцени «За топливо», «За межу», «Зле діло».

      Останні роки життя Лесь Мартович жив у селі Улицькому. Стан здоров’я письменника так погіршав, що він уже був не в змозі виконувати службові обов’язки. В ці роки написана його найбільша повість «Забобон».
      Злигодні першої світової війни остаточно підірвали слабке здоров’я письменника. Взимку 1916 року його шлункова хвороба раптово загострилась і 11 січня 1916 року в селі Погариську на Львівщині на руках полонених солдат російської армії Лесь Мартович помер.  Похоронили його в сусідньому селі Монастирок.