Зуміти допомогти іншим, отримавши безліч благ від народження. Протистояти царському уряду, навчаючи нове покоління українців. Життя Софії Русової – яскравий приклад життя справжньої української просвітниці.

Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мати – Ганна Жерве, француженка – високоосвічена й інтелігентна жінка.
Після смерті матері вихованням Софії займалася няня, проста українська селянка, завдяки їй Софія спілкувалася та грала з селянськими дітьми та спостерігала за важкою працею їхніх батьків. Родина Софії, незважаючи на аристократичне походження, усіляко підтримувала селянство: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей. Початкову освіту Софія здобула вдома. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії.

У 1871 році Софія Федорівна в свої п’ятнадцять років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, який відвідували діти М. Старицького. Саме письменник познайомив Софію Та Марію зі Старою Громадою і її діячами – М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. Сестри Ліндфорс дозволяють використовувати приміщення дитячого садка у вечірні години для зібрань та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час була під забороною.

У 1874 році Софія Федорівна одружилася з Олександром Русовим. Громадянська позиція подружжя, підтримка української культури, прагнення звільнити Україну від авторитарного гніту, невпинна просвітницька діяльність Софії, активна співпраця з місцевими громадами під час подорожей – усе це не міг оминути царський уряд. Тому з 1880 по 1905 роки Софію Федорівну заарештовували п’ять разів, що лише загартувало волю жінки та переконало у важливості того, чому вона присвятила життя. Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана збірка „Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У 1906 р. С. Русова робить рішучий крок і видає „Український буквар”, незважаючи на те, що таких підручників російська цензура зазвичай не пропускала.

З 1909 р. Софія Федорівна працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів та викладає французьку мову у Комерційному інституті. Паралельно вивчає основні зарубіжні концепції реформування школи, працює над створенням контурів української національної системи освіти. Свої новаторські думки вона викладає у статтях для журналу „Світло”, першого україномовного педагогічного часопису, співредактором якого була й сама Русова. Засади видання базувалися на педагогічних ідеях і поглядах відомих педагогів – П. Лесгафта, М. Пирогова, Л. Толстого, а також українських діячів культури – Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, П. Житецького, М. Коцюбинського, М. Сумцова та ін.

Основна ідея Софії Русової – створення національної системи освіти, функціонування школи й виховання у повній відповідності з особливостями й потребами своєї нації. Вона була активним членом Центральної Ради і Секретаріату освіти, де очолювала дошкільний і позашкільний відділи. З утворенням Української Народної Республіки Софія Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділ. Школи в Україні, на думку С. Русової, мають бути різними за методам та формами, але всі вони повинні бути національними за своєю сутністю, навчання вестися рідною мовою, а учні мусять вчити не лише академічні науки, а й пізнавати країну, у якій проживають.
У 1917 р. Русова виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Сама Софія Федорівна очолює українське відділення у Фребелівському жіночому інституті, який знаходився в Києві. Також читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання”. Педагог була впевнена, що прагнення дитини до будь-якої діяльності – гри, праці чи творчої самодіяльності – є її найсильнішим життєвим прагненням, «і можна собі уявити, – писала з цього приводу С. Русова, – який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16 своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності».
На запрошення І. Огієнка, ректора Кам`янець-Подільского університету, викладає у закладі педагогіку. Просвітниця входила до Міністерства освіти Української Народної Республіки і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Вона брала активну участь у вирішенні науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз`ясенні суті українізації, активно займалися жіночим питанням. Останнє завжди хвилювало Софію Федорівну. Сама вона вважала роль жінки у загальнокультурному житті країни дуже важливою і після створення Української жіночої національної ради стала її головою.
Яскравий карє`рний шлях Русової обірвався після остаточного приходу до влади більшовицького уряду. Педагог зневірилась у можливості національного відродження України. Переслідування з боку нової влади змушує її емігрувати до Чехословаччини. Там вона продовжує вести активну педагогічну і науково-видавничу діяльність: створює концепцію Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі та входить до ради Світового союзу жінок. Проте і найбурхливіша енергія гасне – 1940 року у віці 84 роки Софія Русова помирає у Празі.

Софія Русова була переконана, що головною особливістю нового виховання є те, що воно базується на зусиллі самої дитини. Лише індивідуальний підхід і повага може виховати справжню особистість. Хіба не до цього ми зараз повертаємось, намагаючись реформувати нашу багато в чому ще радянську систему освіти?
Софія Русова була собою і хотіла, щоби кожна особистість, незважаючи на вік, статки, соціальний статус, могла реалізуватися. «Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою», – цитата-кредо цієї надзвичайної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточуючих – причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці. Не забуваємо про це й ми, виховуючи нове покоління українців.