«Гра - це іскра, яка запалює вогник допитливості»

                                                                  В.О. Сухомлинський

Попри те, що в сучасному світі комп'ютерні ігри, як для дітей, так і для дорослих на першому місці серед усіх іграшок, все ж настільні ігри своїх позицій не здають. Світ таких ігор дуже великий. За кожною з настільних ігор стоїть своя історія і багато цікавих фактів.

Настільні ігри – чудовий і оригінальний спосіб провести час із друзями. Вони дарують емоції, які ви не отримаєте від перегляду фільму або гри у відеоігри. Крім того, це новий досвід, який дозволяє розвивати когнітивні здібності і емоційний інтелект.

Ось і у КЗ «Ходорівська міська публічна бібліотека» відбуваються «Ігротеки для тінейджерів»: друзі-підлітки грають в цікаві ігри, дізнаються щось нове, спілкуються та діляться досвідом своїх знань у настільних іграх.

 

«Агата Крісті – королева детективу»

"Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджиа." - Вінстон Черчилль про Агату Крісті

12 січня 1976 року, у віці 85 років, у місті Воллінгфорд (графство Оксфордшир) померла Агата Крісті, легендарна англійська письменниця, королева детективу, секрет популярності якої не можуть розгадати, так само, як і розплутати інтригу на сторінках її детективів. Вона вигадувала шедевральні сюжетні лінії і героїв, які стали класикою світового детективу - увага! - коли мила посуд чи плела шкарпетки.

Біографія

Ага́та Ме́рі Клари́сса Крі́сті (англ. Agatha Mary Clarissa Christie), при народженні Міллер (англ. Miller); 15 вересня 1890, Торкі - 12 січня 1976, Воллінгфорд) - англійська письменниця. Майстриня детективного жанру, авторка творів про Еркюля Пуаро та міс Марпл.

Належить до найвідоміших у світі авторів детективної прози і є одним із найбільш публікованих письменників за всю історію людства (після Біблії та Шекспіра). Книги Агати Крісті видані тиражем понад 2 мільярди екземплярів і перекладені більш ніж на 100 мов світу. Їй також належить рекорд за максимальним числом театральних постановок. П'єса Агати Крісті «Мишоловка» (англ. Mousetrap) вперше була поставлена у 1952 році й дотепер безупинно демонструється на підмостках Лондона.

Дитинство і перше заміжжя

Агата Міллер народилася 15 вересня 1890 році у місті Торкі (англ. Torquay), графство Девон. Її батьки були заможними переселенцями із США. Вона була молодшою дочкою в сім'ї Міллер. У сім'ї Міллерів було ще двоє дітей: Маргарет Фрері (1879-1950) і син Луїс Монтан «Монті» (1880-1929). Агата отримала гарну домашню освіту, зокрема, музичну і тільки страх перед сценою завадив їй стати музикантом.

Під час Першої світової війни Агата працювала медсестрою у госпіталі; їй подобалася ця професія і вона відгукувалася про неї, як про «одну з найкорисніших професій, якою може займатися людина». Вона також працювала фармацевтом в аптеці, що відбилося згодом на її творчості: всього 83 злочини в її творах були здійснені за допомогою отруєння.

У перший раз Агата Крісті вийшла заміж на Різдво в 1914 році за полковника Арчибальда Крісті, в якого була закохана вже кілька років, - ще коли він був лейтенантом. У них народилася дочка - Розалінда. Цей період став початком творчого шляху Агати Крісті. У 1920 році був опублікований перший роман Крісті, «Таємнича пригода в Стайлзі». Є припущення, що причиною звернення Крісті до детектива була суперечка зі старшою сестрою Мадж (яка вже проявила себе як літератор), що вона теж зможе створити щось гідне публікації. Тільки у сьомому за рахунком видавництві рукопис надрукували тиражем 2000 примірників. Письменниця-початківець отримала 25 фунтів стерлінгів гонорару.

Зникнення

У 1926 році померла мати Агати. Наприкінці того ж року чоловік Агати Крісті, Арчибальд зізнався у невірності і попросив розлучення, оскільки закохався у свою колегу з гольфу Ненсі Ніл. Після сварки на початку грудня 1926 року, Агата зникла зі свого будинку, залишивши лист своєму секретарю, в якому стверджувала, що попрямувала в Йоркшир. Її зникнення викликало гучний суспільний резонанс, оскільки в письменниці вже з'явилися шанувальники її творчості. Протягом 11 днів про місцезнаходження Крісті нічого не було відомо. Був знайдений автомобіль Агати, в салоні якого була виявлена її шубка. Через кілька днів була виявлена і сама письменниця. Як виявилося, Агата Крісті зареєструвалася під іменем Тереза Ніл у невеликому СПА-готелі Swan Hydropathic Hotel (тепер Old Swan Hotel). Крісті ніяк не пояснила своє зникнення, а двоє лікарів діагностували у неї амнезію, викликану травмою голови. Причини зникнення Агати Крісті проаналізовано британським психологом Ендрю Норманом в його книзі «Готовий портрет» (англ. The Finished Portrait), де він зокрема, стверджує, що гіпотеза травматичної амнезії не витримує ніякої критики, оскільки поведінка Агати Крісті свідчила про зворотне: вона зареєструвалася в готелі під прізвищем коханки чоловіка, час проводила за грою на фортепіано, спа-процедурами, відвідуванням бібліотеки. Тим не менше, вивчивши всі свідчення, Норман прийшов до висновку, що мала місце дисоціативна фуга, викликана тяжким психічним розладом.

За іншою версією зникнення було задумано нею спеціально, щоб помститися чоловікові, якого поліція неминуче запідозрила б у вбивстві письменниці.

Незважаючи на взаємну прихильність на початку, шлюб Арчибальда та Агати Крісті закінчився розлученням в 1928 році. У своєму романі «Незавершений портрет», опублікованому в 1934 році під псевдонімом Мері Вестмакотт, Агата Крісті описує події, схожі на її власне зникнення.

Друге заміжжя і пізні роки

У 1930 році, подорожуючи по Іраку, на розкопках в Урі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком - археологом Максом Маллоуеном. Він був молодшим від неї на 15 років. Агата Крісті говорила про свій шлюб, що для археолога жінка повинна бути якомога старшою, адже тоді її цінність значно зростає. З тих пір вона періодично проводила кілька місяців на рік в Сирії та Іраку в експедиціях разом з чоловіком, цей період її життя знайшов відображення в автобіографічному романі «Розкажи, як ти живеш». У цьому шлюбі Агата Крісті прожила все життя, до своєї смерті в 1976 році.

Завдяки поїздкам Крісті разом з чоловіком на Близький Схід, події декількох її творів сталися саме там. Місцем дії інших романів (наприклад, «І нікого не стало») було місто ТОРК або його околиці, місце, де народилася Крісті. Роман «Вбивство у «Східному експресі»» 1934 року був написаний у Готелі Пера Палас (англ. Hotel Pera Palace) у Стамбулі (Туреччина). У номері 411 готелю, де проживала Агата Крісті, тепер її меморіальний музей. Маєток The Greenway Estate в Девоні, який пара купила в 1938 році, знаходиться під захистом Товариства Охорони Пам'яток (англ. National Trust).

Крісті часто зупинялася в особняку Ебні Хол (англ. Abney Hall) в Чеширі, який належав її швагрові Джеймсу Воттсу (англ. James Watts). Дія принаймні двох творів Крісті відбувалося саме в цьому маєтку: «Пригоди різдвяного пудингу», оповідання також включено до однойменної збірки, і роман «Після похорону». «Ебні став джерелом натхнення для Агати; звідси були взяті описи таких місць, як Стайлз, Чімніз, Стоунгейтс і інших будинків, які в тій чи іншій мірі представляють собою Ебні».

У 1956 році Агата Крісті була нагороджена орденом Британської Імперії, а в 1971 році за досягнення в галузі літератури була визнана гідною звання Кавалердама (англ. Dame Commander) ордена Британської Імперії, власниці якого також здобувають дворянський титул «дама», що вживається перед іменем. Трьома роками раніше, в 1968 титулу Лицаря ордена Британської Імперії був удостоєний і чоловік Агати Крісті, Макс Маллоуен за досягнення в галузі археології.

У період з 1971 по 1974 роки здоров'я Крісті стало погіршуватися, але попри це вона продовжувала писати. Фахівці Університету в Торонто дослідили манеру письма Крісті в ці роки і висунули припущення, що Агата Крісті страждала хворобою Альцгеймера.

У 1975 році, коли вона стала немічною, Крісті передала всі права на свою найуспішнішу п'єсу «Мишоловка» своєму онукові.

Письменниця померла 12 січня 1976 р. у місті Воллінгфорд (англ. Wallingford), графство Оксфордшир після короткої застуди і була похована в селі Чолсі.

Автобіографія Агати Крісті, яку письменниця написала у 1965 році, закінчується словами: «Спасибі тобі, Господи, за моє хороше життя і за всю ту любов, яка була мені дарована».

Єдина дочка Крісті, Розалінда Маргарет Хікс (англ. Rosalind Margaret Hicks) також прожила 85 років і померла 28 жовтня 2004 року в Девоні. Онук Агати Крісті, Метью Прічард (англ. Mathew Prichard), успадкував права на деякі літературні твори Агати Крісті, і досі його ім'я асоціюється з фондом «Agatha Christie Limited»

Цікаво, що подружжя здобуло дворянські титули –

 Макс Мелоун за досягнення у галузі археології одержав звання Рицаря ордену Британської імперії,

 а Агата Крісті за досягнення в царині літератури стала Кавалердамою того ж ордену.

 

 

Із королевою Єлизаветою ІІ

Творчість

За власним визнанням Агати Крісті, ідея нового роману могла прийти де завгодно. Ідеї вносилися в спеціальну записну книжку, повну різних позначок про отрути, газетних заміток про злочини. Те саме відбувалося і з персонажами. В одного із створених Агатою персонажів був реально живий прототип - Майор Ернст Белчер (англ. Major Ernest Belcher), який свого часу був начальником першого чоловіка Агати Крісті, Арчибальда Крісті. Саме він став прототипом Педлера в романі «Людина в коричневому костюмі» про полковника Рейсі.

Агата Крісті не боялася порушувати у своїх творах соціальну проблематику. Наприклад, як мінімум у двох романах Крісті («П'ять поросят» і «Випробування невинністю») описувалися випадки судових помилок, пов'язаних зі смертною карою. Взагалі у багатьох книгах Крісті описуються різні негативні сторони англійського правосуддя того часу.

Письменниця жодного разу не зробила темою своїх романів злочини сексуального характеру. На відміну від сучасних детективів, в її творах практично немає сцен насильства, калюж крові і брутальності. „Детектив був розповіддю з мораллю. Як і всі, хто писав і читав ці книги, я була проти злочинця і за безневинну жертву. Нікому в голову прийти не могло, що настане час, коли детективи будуть читатися через те, що описуються в них сцени насильства, заради отримання садистського задоволення від жорстокості заради жорстокості … «так писала вона в автобіографії. На її думку, такі сцени притупляють почуття жалю і не дозволяють читачеві зосередитися на головній темі роману.

Кращим своїм твором Агата Крісті вважала роман "Десять негренят". Скелястий острівець, на якому відбувається дія роману, списаний з натури - це острів Бург в Південній Британії. Читачі також оцінили книгу - у неї найбільші продажі у магазинах, однак для дотримання політкоректності зараз вона продається під назвою «І нікого не стало».

Еркюль Пуаро та Міс Марпл

У 1920 році Крісті публікує свій перший детективний роман, «Таємнича пригода в Стайлзі» (англ. The Mysterious Affair at Styles), який до цього був п'ять разів знехтуваний британськими видавцями. Незабаром у неї з'являється ціла серія творів, в яких діє детектив-бельгієць Еркюль Пуаро: 33 романи і 54 розповіді.

Продовжуючи традицію англійських майстрів детективного жанру, Агата Крісті створила пару героїв: інтелектуала Еркюля Пуаро і комічного, старанного, але не дуже розумного капітана Гастінгса. Якщо Пуаро і Гастінгс були багато в чому скопійовані з Шерлока Холмса і доктора Ватсона, то літня діва міс Марпл є цікавим персонажем, що нагадує головних героїнь письменниць М. З. Бреддон і Ганни Кетрін Грін.

Міс Марпл, з'явилася в оповіданні 1927 „Вечірній клуб «Вівторок»“ (англ. The Tuesday Night Club). Прообразом Міс Марпл стала бабуся Агати Крісті, яка, за словами письменниці, «була незлостивою людиною, але завжди чекала найгіршого від всіх і вся, і з лякаючою регулярністю її очікування виправдовувалися».

Як і Артур Конан Дойль від Шерлока Холмса, Агата Крісті втомилася від свого героя Еркюля Пуаро вже до кінця 30-х років, але на відміну від Конан Дойля вона не зважилася «вбити» детектива, поки він був на піку популярності. За словами онука письменниці, Метью Прічарда, з придуманих нею героїв Крісті більше подобалася міс Марпл - «стара, розумна, традиційна англійська леді».

Під час Другої світової війни Крісті написала два романи «Завіса» (1940) та «Сонне вбивство», якими передбачала закінчити серії романів про Еркюля Пуаро і Міс Марпл, відповідно. Проте книги були опубліковані лише в 70-х роках.

Інші детективи Агати Крісті

Полковник Рейс (англ. Colonel Race) з'являється у чотирьох романах Агати Крісті. Полковник - агент Британської розвідки, він їздить по світу в пошуках міжнародних злочинців. Рейс є співробітником відділу шпигунства MI5. Це високий, добре складений, засмаглий чоловік.

Вперше він з'являється у романі «Людина у коричневому костюмі», шпигунському детективі, події якого розгортаються в Південній Африці. Він також з'являться в двох романах про Еркюля Пуаро «Карти на стіл» і «Смерть на Нилі», де допомагає Пуаро в його розслідуванні. Востаннє він з'являється в романі 1944 року «Блискучий ціанід», де розслідує вбивство свого старого друга. У цьому романі Рейс вже досяг похилого віку.

Паркер Пайн (англ. Parker Pyne) - герой 12 оповідань, що увійшли до збірки «Розслідує Паркер Пайн», а також частково в збірки «Таємниця регати та інші розповіді» і «Проблеми у Пол'єнсі та інші історії». Серія про Паркера Пайна це не детективна проза в загальноприйнятому розумінні. В основі сюжету, звичайно, лежить не злочин, а історія клієнтів Пайна, які з різних причин незадоволені своїм життям. Саме ці невдоволення і приводять клієнтів в агентство Пайна. У цій серії творів вперше з'являється Міс Лемон, яка залишить роботу у Пайна, щоб влаштуватися секретарем до Еркюля Пуаро.

Томмі і Таппенс Бересфорд (англ. Tommy and Tuppence Beresford), повні імена Томас Бересфорд і Пруденс Кауль - молода сімейна пара детективів-аматорів, вперше з'являється в романі «Таємничий супротивник» 1922 року, ще не одруженими. Вони починають своє життя з шантажу (заради грошей і з інтересу), але незабаром виявляють, що приватний розшук приносить більше грошей і задоволень. У 1929 році Таппенс і Томі з'являються у збірці оповідань «Партнери по злочину», в 1941 році в «Н чи М?», В 1968 році в «Клацни пальцем тільки раз», і в останній раз в романі «Брами долі» 1973 року, який став останнім написаним романом Агати Крісті, хоча і не останнім опублікованим. На відміну від інших детективів Агати Крісті, Томмі і Таппенс старіють разом з реальним світом і з кожним наступним романом. Так, до останнього роману, де вони з'являються, їм під сімдесят.

Суперінтендант Баттл (англ. Superintendent Battle) - вигаданий детектив, герой п'яти романів Агати Крісті. Баттлу доручаються педантичні справи, пов'язані з таємними товариствами та організаціями, а також справи, які зачіпають інтереси держави і державну таємницю. Суперінтендант - дуже успішний співробітник Скотланд-Ярду, він культурний і інтелігентний поліцейський, рідко показує свої емоції. Крісті мало про нього розповідає, - так Баттл залишається невідомим. Про сім'ю Баттла відомо, що його дружину звуть Мері, і що у них п'ятеро дітей.

 

Мирослав Іванович Дочинець

Україна, 03.09.1959

Мирослав Дочинець — знаменитий український прозаїк, публіцист, філософ та журналіст.

Усім шанувальникам сучасної української прози має бути знайоме ім’я Мирослава Дочинця. Він упевнено займає провідне місце в списку найпопулярніших авторів сьогодення, а його твори б'ють рейтинги продажів в усіх книгарнях України.

Народився майбутній прозаїк третього вересня 1959 року в освіченій родині вчителів. Батьки дуже вплинули на світогляд юного Дочинця та привили йому любов до української мови. Тому не дивно, що мрія стати письменником у маленького Мирослава з’явилася ще в шестирічному віці.

Мирослав Дочинець почав проявляти письменницький талант ще в ранньому віці. Вже в шостому класі його роботи друкувалися у шкільних виданнях, а в дев’ятому — принесли йому перемогу в літературному конкурсі юних майстрів слова.

В 1977 році він вступив до Львівського університеті ім. І. Франка на факультет журналістики. Будучи студентом, приймав участь у багатьох літгуртках, у тому числі відвідував студію "Франкова кузня", та набирався досвіду в редакції спочатку університетської газети "За радянську науку", а потім газети "Джерела".

Його професійна діяльність розпочалася в 1982 році, коли Мирослав Дочинець став співробітником в газеті "Молодь Закарпаття".

В 1990 році він відкрив демократичну газету "Новини Мукачева", яка в свій час користувалася великою популярністю на Закарпатті серед населення. Паралельно був власним кореспондентом таких видань як "Карпатський край", "Срібна земля" та "Фест".

Через вісім років Мирослав Дочинець (книги якого вже набували популярності на батьківщині) заснував видавництво "Карпатська вежа". Протягом десятиліття в якості директора та головного редактора він опублікував понад триста робіт українських авторів.

Творча діяльність та книги Мирослава Дочинця

В літературному колі ім’я Мирослава Дочинця почало активно лунати у вісімдесятих роках. Йому належить авторство понад двадцяти книжок, ("Світован", "Хліб і шоколад", "Лад", "Місячна роса", "Руки і душа" та ін.) більшість з яких стали українськими бестселерами.

Найбільшу популярність серед співвітчизників набула книга "Многії літа. Благії літа" — заповіти 104-річного карпатського мудреця про те, як прожити довге, здорове та щасливе життя. Вона увійшла в топ найпопулярніших українських видань за рейтингом "Книга року-2010". Не менше привертають увагу читачів і такі книги Мирослава Дочинця, як "Вічник. Сповідь на перевалі духу", "Криничар" та "Горянин. Води Господніх русел". Ці твори влучно називають трьома духовними братами.

Окрім книжок для дорослих, він пише і для дитячої аудиторії: "Бранець Чорного Лісу", "В’язень замку Паланок", "Напутні дари – для дітвори".

Прозою українського письменника все більше цікавляться за кордоном, а його репутація талановитого митця виходить на міжнародний рівень. Романи "Лис" та "Вічник" планують перетворити на кінофільми. Також в лондонському студентському театрі було розіграно п’єсу за сюжетом твору "Вічник".

Його роботи перекладаються на іноземні мови, зокрема російську, англійську, польську, словацьку, італійську та навіть японську.

Недаремно фанклуб читачів вітчизняного прозаїка поповнюється все більшою кількістю прихильників. Влучні вислови, яскраві образи та життєві мудрості — ось чим приваблюють книги Мирослава Дочинця.

У КЗ "Ходорівська міська публічна бібліотека" можна познайомитися з такими творами автора:
📖 "Мафтей"
📖 "Синій зошит"
📖 "Світло семи днів"
📖 "Вічник"
📖 "Горянин"
📖 "Світован"

                                                                                                                           

                                                                                                                            Народ, який сміятись вміє

Ніхто не знищить, не розвіє

П. Глазовий

Біографія та творчий шлях П. П. Глазового

Щойно прозвучить гумореска Павла Глазового чи то з радіоприймача, чи то з екрана телевізора, як щира й відкрита душа українця відгукнеться на іскристе і влучне слово улюбленого автора. І слово те бризне веселим сміхом, сяйне промінням зморщечок-смішинок довкола очей і неодмінно осяде у глибині серця, щоб іще не раз розкішно посмакували ним у колі друзів чи знайомих: «А ви чули, он у Глазового...». І чергову «болячку» нашого суспільства, так дотепно висміяну великим Майстром, уже підхоплюють на кпини вдячні слухачі.

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. 11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.

Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.

Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці – сильніше скельце. Це – наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.

І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом – заступником головного редактора журналу «Мистецтво».

Друкуватися почав з 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.

Якщо комусь здається, що смішні твори пишуться тому, що авторові хочеться сміятися, – це не зовсім так. Можливо, саме над рядками, котрі викликають у вас гомеричний регіт, серце автора обливається кров'ю. Або ж те, що у здорових людей викликало здоровий сміх, дуже часто оберталося роздратуванням і ненавистю у тих, хто впізнавав себе в негативних образах. А сатира Глазового завжди була гострою, дошкульною, нищівною. Зрозуміло, що за радянських часів, коли критика суворо дозувалася владою, сатирик почувався, м'яко кажучи, незатишно. І коли інші колеги з літературного цеху збирали лауреатські лаври, купались у променях офіційної слави, Павло Глазовий у поті чола писав, писав і писав. І написав стільки, що ледве вміщалося в книжки сатири та гумору.

Окремими виданнями вийшли: поема «Слався, Вітчизно моя» (1958); збірки сатири та гумору «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968); жартівлива поема «Куміада» (1969); «Усмішки» (1971), «Смійтесь, друзі, на здоров'я» (1973), «Вибране» (1974), «Байки та усмішки» (1976), «Весела розмова» (1979), «Хай вам буде весело» (1981), «Сміхологія» (1989), «Вибрані усмішки» (1993), «Веселий світ і чорна книга» (1993), «Байкографія» (1997), «Сміхослов» (1997); двотомник «Велика Сміхологія» (2000), «Сміхологія» (вибране) (2003), «Архетипи» (2003); книжки для дітей «Пушок і Дружок» (1957), «Старі друзі» (1959), «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958), «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966).

Павло Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера Глазового і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любив народ. Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільше багатство – книги. Був не лише гарним співрозмовником, а ще й кулінаром. В дитинстві мріяв стати учителем української мови.

Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок Павла Глазового досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело». Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова, Ніни Крюкової, Володимира Калашникова та багатьох інших майстрів сміху. Не було б між ними тієї співдружності – не здригалися б від щирого сміху переповнені зали, не мали б люди отих надприємних хвилин відпочинку й наснаги.

Соціально гострі гуморески й мініатюри письменника десятиліттями не сходять із естрадних репертуарів. Він став справді народним, жаданим, улюбленим.

Поет, який любив веселий здоровий сміх був щасливий від того, що пише простим людям. Іскристий гумор поета часто носив характер народного анекдоту. Але від того він не лише не губив щирої народної любові, а навіть став ще за життя легендою. Вже багато років читачі різних поколінь із захопленням читають гуморески Павла Глазового, кожний знаходячи у його творчості щось своє. Притаманні поету любов до рідної землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені до людей в гумористичній формі допомогають їм переосмислити своє буття. Різноманітні  теми гуморесок Павла Прокоповича Глазового: про школу і про село, про вчителів, про студентів, про жінок тобто про життя.

Найвідоміші збірки Павла Глазового: «Великі цяці», «Картикатури з натури», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх».

Павло Глазовий – лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу «Сміхологія».

Пісні на тексти П. Глазового виконують: веселий дует «Бузина» та Заслужений ансамбль пісні «Дарничанка». На тексти гуморесок Павла Прокоповича Глазового композитори (зокрема П. Андрійчук) написали пісні.

Можна говорити і про «феномен П. Глазового», бо це дійсно постійний успіх серед читачів та глядачів, майстерне використання ним народних джерел, уміння і в лаконічній мініатюрі, і в об'ємній гуморесці передати смак отої народної душі, яка завжди прагнула дотепного й смішного. Але саме на цьому етапі творчість П. Глазового своєю злободенністю й майстерністю подання життєвого матеріалу піднесла його як видатного Майстра на ще вищий щабель. Тому його творчість має (як мала й раніше) стільки ворогів у першу чергу у владних структурах, бо в творах сатирика вона (влада) впізнає себе. Адже на неї працює нею ж утверджений закон: одним усе, іншим – усе решта!

Павло Прокопович Глазовий – легенда нашої літератури. І що б там не писали чи говорили недруги (а друзів і шанувальників у поета незмірно більше), його творчість дарувала й даруватиме людям радість і віру в кращу долю рідної України, держави з багатющою історією, яка народила потужні постаті сатиричного цеху.

Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею (яка була молодша на 8 років) прожили 25 років, але потім розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра – з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори… Павло Глазовий був знайомий з Юрієм Нікуліним. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія.

Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.                                                                                   

Приєднуйтесь до збору!!!

 

 Традиційно 5 серпня у світі відзначають Міжнародний день світлофора, винаходу, який допомагає регулювати рух пішоходів, автомобілістів, велосипедистів та навіть морських суден.

У КЗ "Ходорівська міська публічна бібліотека" з нагоди цієї події відбулась пізнавальна вікторина "Стій. Приготуйся. Йди", на якій наші гості ознайомилися з правилами дорожнього руху, відгадували тематичні загадки, слухали цікаві факти про світлофори з усього світу.

3 маловідомих факти про світлофори

Синій замість зеленого. Декілька років на вулицях японських міст були світлофори з синім кольором, який дозволяв рухатись. Та дослідники встановили, що людське око краще сприймає зелене забарвлення, ніж синє. Тому на сьогоднішній час в країні вулиці облаштовані класичними регулювальниками руху.

Проїзд на червоне світло. У бразильському Ріо-де-Жанейро водіям дозволяють їхати на червоний світлофор. Однак такий виняток діє лише з 22.00 до 5.00. Правило ввели у зв’язку з криміногенною ситуацією в країні. Так, водії Ріо можуть уникнути можливого пограбування, їдучи на червоне світло.

13 сигналів у світлофорі. Так-так, саме у німецькому Берліні є світлофор, який показує не три класичних сигнали: стій-приготуйся-йди, а 13. Однак орієнтуватися за таким пристроєм вельми складно і водіям, і пішоходам. Тому поруч завжди патрулює поліцейський, який допомагає розібратись.

3 серпня святкують Всесвітній день кавуна

. Працівники КЗ "Ходорівська міська публічна бібліотека" та наші юні гості долучились до цього "смачного" свята.

Діти ознайомилися з цікавими фактами про кавун, слухали оповідання Василя Чухліба "Ємуранчик" про трипалого земляного зайця. Цю казку ми вибрали не випадково, адже гості дізналися, що об'єднує цю милу тваринку з кавунами.

 

7 українських письменників, яких читають у всьому світі

 

Сергій Жадан

У 2016 році журнал The New Yorker опублікував великий матеріал про Сергія Жадана. Стаття називалася «Поет зі сходу України, де все руйнується», а одна з ключових тез була про те, що Сергій Жадан — рідкісний приклад письменника зі сходу Європи, думки якого мають неабиякий вплив за межами його рідної країни.

Жадана справді добре знають за кордоном з 2011 року. Тоді вийшов його роман «Ворошиловград» — щемлива й водночас «пацанська» історія про стосунки людей на тлі рейдерства й розквіту бандитизму 1990-х. На книгу чекав міжнародний успіх: роман переклали тринадцятьма мовами світу, він здобув швейцарську літературну премію Jan Michalski Prize, рецензії на «Ворошиловград» вийшли в The New York Times і The New Yorker. Сьогодні в доробку 47-річного Жадана – п’ять романів, одинадцять поетичних збірок, два музичні проєкти, одна екранізація, літературні премії у Швейцарії, США, Польщі й Німеччині, переклади на 20 мов світу. У 2020 році Жадан був одним з номінантів престижної літературної премії PEN America Literary Awards.

Жадан народився в Старобільску на Луганщині, але як поет і митець сформувався в Харкові, де навчався в педагогічному університеті, а згодом викладав там українську та світову літературу, тож для кожного поціновувача його творчості Жадан = Харків. З початку війни Жадан перебуває в рідному місті, яке другий місяць потерпає від артилерійських обстрілів і бомбардування окупантів. Письменник долучився до волонтерського руху та збирає амуніцію для добровольчих батальйонів у Харкові.

З чого почати (або що порадити іноземним друзям): "Ворошиловград" та "Інтернат"

Тетяна Малярчук

Тетяна Малярчук – письменниця й публіцистка родом з Івано-Франківська; лауреатка премії «Книга року BBC» за роман «Забуття» про українського діяча В’ячеслава Липинського. Тетяна Малярчук – одна з найвідоміших українських письменниць в Австріїї, де мешкає вже 10 років: перший переклад її поетичної збірки «Говорити» вийшов в Австрії ще у 2009 році. Три роки тому Малярчук здобула престижну літературну премію імені Інґеборґ Бахман, якою відзначають німецькомовних авторів, – за своє оповідання «Жаба в морі».

У творчому доробку письменниці – понад 10 книг, прозових і поетичних. Її найсвіжіша книга вийшла у 2020 році: «За такі гріхи Бог ще подякує» – збірка віршів, які неможливо читати спокійно, настільки вони відверті й болючі. «Для мене ця книжечка – як пройтися голяком у людному місці, в ній я максимально вразлива, бо ніколи раніше не писала верлібри й не займалася дизайном. Любов як найвишуканіша форма насилля – її основна тема», – зізнається авторка. Наразі Тетяна Малярчук перебуває в Австрії, де є нашим голосом, як і багато українців у різних куточках світу. Тетяна працює на інформаційному фронті та розповідає австрійській спільноті про подїї в Україні. Дописи Тетяни можна прочитати в найповажнішій німецькомовній газеті Zeit.

З чого почати (або що порадити іноземним друзям): «За такі гріхи Бог ще подякує» або роман  «Ендшпіль Адольфо, або троянда для Лізи».

Юрій Андрухович

Поет, прозаїк, перекладач, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку називають «станіславським феноменом», та, власне, вже давно класик сучукрліту – все це про Юрія Андруховича. Якщо запитати європейського читача, кого з українських авторів він знає, то на першому місці здебільшого буде саме Андрухович, і в цьому немає пафосу: українські критики вважають, що саме Андрухович був першим українським письменником, який викликав цікавість у західного читача. Свою першу міжнародну нагороду Андрухович здобув у далекому 1996 році, а тепер їх уже понад десять. Сьогодні його книги перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами.

Найважливіші романи Андруховича побачили світ у 90-ті: це «Рекреації» , «Московіада» і «Перверзія». Одна з найпопулярніших книг 2000-х – «Лексикон інтимних міст», 111 чудових розпвідей про 111 міст, які відвідав письменник і в яких переживав унікальні моменти життя. У 2020 році Андрухович випустив новий роман «Радіо ніч», головний герой якого – Йосиф Ротський, музикант, який має нічну радіостанцію. Західний світ знає Андруховича не тільки як письменника, а й також як блискучого перекладача: саме він переклав українською мовою «Гамлета» та «Ромео і Джульєтту», поєзію Рільке, Бруно Шульца та плеяди американських поетів.

З чого почати (або що порадити іноземним друзям): роман «Перверзія»

Катерина Бабкіна

У 2021 році Катерина Бабкіна дістала європейську премію «Ангелус» за збірку «Мій дід танцював краще за всіх». До цього лауреатами престижної премії за накращі книги, перекладені польською мовою, ставали тільки двоє українських атворів – Оксана Забужко та Юрій Андрухович.

36-річна Катерина – одна з найпродуктивніших та найпопулярніших українських письменниць. В її доробку – понад 20 книжок, серед яких романи, поетичні збірки й навіть кіносценарії. Катерина Бабкіна однаково успішно пише як для дітей, так і для дорослих. Її популярна книжка «Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків», написана у співавторстві з Марком Лівіним, – це наснажлива розповідь про видатних українок, що буде цікава і дорослим, і підліткам; збірка «Заговорено на любов» – збірник зворушливих, відвертих віршів, а найсвіжиший роман «Сніговий тепл» (2022) –  історія про чудову й таємному істоту, снігового тепла, створена для дітей і дорослих. Книги Катерини перекладені английською, французькою, польскою, чеською, шведською  мовами. 

Нині Катерина перебуває в Польщі, куди евакуювалася з Києва з маленькою донькою. У своєму інстаграмі Катерина висвітлює, що означає бути жінкою – вимушеною переселенкою в Європі тепер, зокрема, нещодавно Катерина написала важливу статтю про те, чому не треба дорікати біженцям.

З чого почати (або що порадити іноземним друзям):  «Мій дід танцював краще за всіх»

Андрій Курков

Мабуть, складно знайти в Україні людину, яка б не читала творів Андрія Куркова – його популярність справді вражає. Найвідоміша його книжка – «Пікнік на льоду» (1996) — розійшлася тиражем у понад 150 тисяч екземплярів, а пізніше потрапила до десятки найцікавіших європейських бестселерів. Сприяє популярності й те, що Куркова люблять екранізувати: в Україні знято щонайменше 10 художних фільмів за його творами.

Андрія Куркова знають як автора детективів і бестселерів із захопливим сюжетом. Герой роману «Пікнік на льоду» – журналіст, який отримує дивне завдання: написати серію некрологів про відомих і досить впливових людей, але проблема в тому, що всі ці люди – живі. А в книзі «Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса» ми поринаємо у світ, де могила Джимі Хендрікса чомусь розміщується у Львові. Книги Куркова перекладені 36 мовами, а рецензіі на його нові книги можна почитати, зокрема й у The New York Times. Сьогодні Андрій Курков активний на культурному й дипломатичному фронті. Перебуваючи у Франціїї, за останній місяць Курков дав десятки інтерв’ю французьким медіа, в яких розповідає, що насправді відбувається в Україні. Тим часом цього року англійською, французькою та українською вийшла сюрреалістична казка Андрія Курколва «Війна грибів» з ілюстраціями художника Микити Кравцова.

З чого почати (або що порадити іноземним друзям):  «Пікнік на льоду»

Оксана Забужко

Авторка одного з найгучніших українських романів усіх часів – «Польових досліджень з українського сексу». У 1996 році смілива книжка Оксани Забужко стала фактично революцією в українській літературі – через відверті еротичні сцени та феміністичну оптику (вважається одним з перших феміністичних романів у сучасній Україні). Сюжет книги зосереджений довкола непростих стосунків української потеси, що приїжджає до США, та скульптора. Роман вийшов десятьма мовами, зокрема й французькою та англійською, і десять разів перевидавався в Україні.

Сьогодні в доробку видатної української письменниці та філософині – понад 20 книг, важливе місце серед яких посідають і філософські праці. Твори Забужко не просто виходять іноземними мовами – їх також ставлять на європейській та американській театральній сцені, а перша закордонна вистава за мотивами її творів відбулася ще в середині 90-х. Забужко знають і поважають інтелектуали всього світу, то ж саме її есеї та твори часто стають джерелом інформації про Україну для європейської спільноти. Так було у 2014 році, коли інтерв’ю польської журналістки із Забужко вийшло як книжка «Український палімпсест» і стало справжнім відкриттям України для польського читача).

Сьогодні, коли Україна переживає жахливу сторінку у своїй історії, Оксана Забужко залишається нашим голосом та знаходить у собі сили відрефлексувати ці страшні події.

Галина Шиян

Письменниця зі Львова Гаська Шиян – одна з найцікавіших постатей, що з’явилися в українській літературі за останні 10 років. У 2019 році вийшов її роман «За спиною», який тепер читається по-особливому, бо він розповідає про звичайну 27-річну українську дівчину Марту, коханий якої пішов на війну. Але ця книжка – не типовий погляд на війну. Героїня Шиян міркує про власне життя, поки її коханий на фронті. Їй здається, що потяг Макса до війни – це якась помилкова спроба довести свою маскулінність. Велика увага в книжці присвячена сексуальній фрустрації, яку переживає покинута Марта. У 2019 році цей непересічний і сміливий роман здобув Літературну премію Європейського союзу (Гаська Шиян – єдина українська авторка-лауреатка цієї преміі).

 

 

Андрій Якович Чайковський (15 травня 1857, Самбір — 2 червня 1935, Коломия) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі.

Чайковський Андрій Якович народився 1857 року в містечку Самбір. В родині дрібного урядовця. Дуже рано залишився сиротою. Виховувала його бабуся, яка і навчила його читати та писати.

Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877 році Самбірську гімназію.  Рік відслужив воєнну службу та брав участь у придушенні повстання в Боснії у складі 77-го піхотного полку. Там він замалював нариси про свої пригоди, які пізніше були надруковані та визвали велику зацікавленість у галичан та І. Франка, з яким він поступово зближується. Саме Франко заохочував Чайковського до написання, бачачи у ньому талановитого письменника.

 Поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію . Всі справи в судах та установах вів тільки українсько мовою.

Перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо). Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в народовській газеті “Діло” з'явилися його статті про “причини зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928р.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”. Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії. Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з'являлися окремими виданнями — “Образ гонору” (1895), “Бразілійський гаразд” (1896), “Не піддайся біді” (1908), “Не було виходу” (1927). Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті “Своїми силами” (1902). Це твір про “шестидесятників” і “семидесятників” минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті “З ласки родини” (1910) та в повісті “Панич” (1926). Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського. Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя “ходачкової шляхти” він створив дві великі трилогії (“Олюнька” — 1895, “В чужім гнізді” — 1896, “Малолітній” — 1919, “Своїми силами” — 1902, “З ласки родини” — 1910, “Панич” — 1921). Один за одним з'являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших. Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя “ходачкової шляхти”, а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману “Сагайдачний”. Було написано ще кілька творів і після “Сагайдачного”, але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника. Трапилося так, що після об'єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Був одружений з Гладилович Наталією. Подружжя Чайковських прожило разом пів-століття та мало трьох синів та три доньки.

 У великій пошані в родині Чайковських була музика. Батьки грали на гітарі та з малих років залучали до музики дітей. Двоє старших синів разом з батьком співали під акомпанемент гітари популярні українські пісні «Ой пущу я кониченька в саду», «Закувала та сива зозуля», «Ой наступила та чорна хмара» та інші.

 При співучасті Андрія Чайковського та відомого українського композитора і диригента Остапа Нижанківського в Бережанах було відкрито хорове товариство «Бережанський Боян», яке стало центром культурно-освітнього життя.

Створює протиалкогольне товариство «Відродження» та приготував до друку благодійну збірку «Алкогольні образки».

Андрій Чайковський – засновник першого в Галичині «Товариства українських журналістів і письменників» та гуртожитку для учнів з малозабезпечених сімей «Руської бурси». Був співзасновником ощадно-позичкового товариства «Надія».

В роки Першої світової війни був заарештований як українофіл та засланий до львівської в’язниці «Бригідки» на два тижні.

Після виходу з в’язниці пише свої найкращі твори – «Віддячився», «Перед зривом», «Сагайдачний», «На уходах», «Полковник Михайло Кричевський».

Помер 2 червня 1935р. у Коломиї.