Народ, який сміятись вміє
Ніхто не знищить, не розвіє
П. Глазовий
Біографія та творчий шлях П. П. Глазового
Щойно прозвучить гумореска Павла Глазового чи то з радіоприймача, чи то з екрана телевізора, як щира й відкрита душа українця відгукнеться на іскристе і влучне слово улюбленого автора. І слово те бризне веселим сміхом, сяйне промінням зморщечок-смішинок довкола очей і неодмінно осяде у глибині серця, щоб іще не раз розкішно посмакували ним у колі друзів чи знайомих: «А ви чули, он у Глазового...». І чергову «болячку» нашого суспільства, так дотепно висміяну великим Майстром, уже підхоплюють на кпини вдячні слухачі.
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. 11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці – сильніше скельце. Це – наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом – заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Друкуватися почав з 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.
Якщо комусь здається, що смішні твори пишуться тому, що авторові хочеться сміятися, – це не зовсім так. Можливо, саме над рядками, котрі викликають у вас гомеричний регіт, серце автора обливається кров'ю. Або ж те, що у здорових людей викликало здоровий сміх, дуже часто оберталося роздратуванням і ненавистю у тих, хто впізнавав себе в негативних образах. А сатира Глазового завжди була гострою, дошкульною, нищівною. Зрозуміло, що за радянських часів, коли критика суворо дозувалася владою, сатирик почувався, м'яко кажучи, незатишно. І коли інші колеги з літературного цеху збирали лауреатські лаври, купались у променях офіційної слави, Павло Глазовий у поті чола писав, писав і писав. І написав стільки, що ледве вміщалося в книжки сатири та гумору.
Окремими виданнями вийшли: поема «Слався, Вітчизно моя» (1958); збірки сатири та гумору «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968); жартівлива поема «Куміада» (1969); «Усмішки» (1971), «Смійтесь, друзі, на здоров'я» (1973), «Вибране» (1974), «Байки та усмішки» (1976), «Весела розмова» (1979), «Хай вам буде весело» (1981), «Сміхологія» (1989), «Вибрані усмішки» (1993), «Веселий світ і чорна книга» (1993), «Байкографія» (1997), «Сміхослов» (1997); двотомник «Велика Сміхологія» (2000), «Сміхологія» (вибране) (2003), «Архетипи» (2003); книжки для дітей «Пушок і Дружок» (1957), «Старі друзі» (1959), «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958), «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966).
Павло Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера Глазового і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любив народ. Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільше багатство – книги. Був не лише гарним співрозмовником, а ще й кулінаром. В дитинстві мріяв стати учителем української мови.
Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок Павла Глазового досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело». Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова, Ніни Крюкової, Володимира Калашникова та багатьох інших майстрів сміху. Не було б між ними тієї співдружності – не здригалися б від щирого сміху переповнені зали, не мали б люди отих надприємних хвилин відпочинку й наснаги.
Соціально гострі гуморески й мініатюри письменника десятиліттями не сходять із естрадних репертуарів. Він став справді народним, жаданим, улюбленим.
Поет, який любив веселий здоровий сміх був щасливий від того, що пише простим людям. Іскристий гумор поета часто носив характер народного анекдоту. Але від того він не лише не губив щирої народної любові, а навіть став ще за життя легендою. Вже багато років читачі різних поколінь із захопленням читають гуморески Павла Глазового, кожний знаходячи у його творчості щось своє. Притаманні поету любов до рідної землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені до людей в гумористичній формі допомогають їм переосмислити своє буття. Різноманітні теми гуморесок Павла Прокоповича Глазового: про школу і про село, про вчителів, про студентів, про жінок тобто про життя.
Найвідоміші збірки Павла Глазового: «Великі цяці», «Картикатури з натури», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх».
Павло Глазовий – лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу «Сміхологія».
Пісні на тексти П. Глазового виконують: веселий дует «Бузина» та Заслужений ансамбль пісні «Дарничанка». На тексти гуморесок Павла Прокоповича Глазового композитори (зокрема П. Андрійчук) написали пісні.
Можна говорити і про «феномен П. Глазового», бо це дійсно постійний успіх серед читачів та глядачів, майстерне використання ним народних джерел, уміння і в лаконічній мініатюрі, і в об'ємній гуморесці передати смак отої народної душі, яка завжди прагнула дотепного й смішного. Але саме на цьому етапі творчість П. Глазового своєю злободенністю й майстерністю подання життєвого матеріалу піднесла його як видатного Майстра на ще вищий щабель. Тому його творчість має (як мала й раніше) стільки ворогів у першу чергу у владних структурах, бо в творах сатирика вона (влада) впізнає себе. Адже на неї працює нею ж утверджений закон: одним усе, іншим – усе решта!
Павло Прокопович Глазовий – легенда нашої літератури. І що б там не писали чи говорили недруги (а друзів і шанувальників у поета незмірно більше), його творчість дарувала й даруватиме людям радість і віру в кращу долю рідної України, держави з багатющою історією, яка народила потужні постаті сатиричного цеху.
Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею (яка була молодша на 8 років) прожили 25 років, але потім розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра – з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори… Павло Глазовий був знайомий з Юрієм Нікуліним. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія.
Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
