Ми читаємо не книги, через них ми читаємо самих себе.

                                                                                     Ромен  Роллан

Ромен Роллан народився 29 січня 1866 року в Кламсі, в сім'ї нотаріуса. Закінчив ліцей Людовика Великого в Парижі і вступив у вищу школу Еколь Нормаль. Потім Роллан прожив два роки в Італії, де вивчав образотворче мистецтво і музику.

Після повернення до Франції в 1895 році Роллан захистив дисертацію на тему «Походження сучасного оперного театру. Історія опери в Європі до Люллі і Скарлатті»і отримав звання професора історії музики. Роллан читав лекції в Еколь Нормаль і в Сорбонні, написав ряд творів з історії музики. Також він почав писати художні твори, першим з яких стала трагедія «Святий Людовик».

Після постановки циклу його п'єс про Велику Французьку революцію («Вовки», «Торжество розуму», «Дантон», «Чотирнадцяте липня») він став відомим. Найбільш популярними творами письменника є романи «Жан Крістоф», «Зачарована душа», «Кола Брюньйон».

У роки Першої світової війни Роллан брав участь в європейських організаціях пацифістів, написав велику кількість антивоєнних статей. У 1915 році отримав Нобелівську премію з літератури.

Роллан підтримував стосунки з Львом Толстим, Максимом Горьким, а також з Альбертом Ейнштейном і Альбертом Швейцером.

Помер письменник Ромен Роллан 30 грудня 1944 року в Везле від туберкульозу.

 

Думанська Оксана Іванівна народилась 25 січня 1951 року в селі Локня Сумської області. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету у 1973 році.

Першу книжку для дорослих «Ексклюзив» Оксана Іванівна написала в час свого «правдивого повноліття», відсвяткувавши п’ятдесятиріччя. Книга про студентські «київські» часи вийшла у львівському видавництві «Каменяр». Вона відразу привернула увагу читачів, стала літературною сенсацією.

«Я випадкова письменниця», - каже про себе пані Оксана. Старт виявився легким. А потім її наче затягнуло у процес книготворення. Порівняно за короткий час вона зуміла підготувати і видати чимало творів для дорослих і дітей.

У 2004 році виходить друком  «Графиня з Куткора» - біографічна оповідь  про нашу славну землячку, художницю Софію Караффу-Корбут.

2005 рік – повість для підлітків «Спосіб існування білкових тіл». Правда, письменниці здалося, що читача збиває з пантелику така назва, яка нагадує хімічне словосполучення. Тому, зберігши повністю первинний текст, вона дає повісті нове ім`я – «Школярка з передмістя». Отож, через 4 роки у видавництві «Світ Дитини» твір був перевиданий під новою назвою.

У 2007 році в творчому доробку письменниці з`являється ще один твір «Романи на одну ніч»; 2008 рік – «Оповідки з жіночої торебки» - розповідь про наших сучасниць, ближчих і дальших, молодих і старих, більш і менш успішних, та перша книжка для наймолодших читачів «Бабусина муштра» - історія взаємин маленької дівчинки з бабусею.

Згодом літературна агенція «Піраміда» започаткувала серію веселих детективів і обрала для втілення свого задуму авторку, зважаючи на її легке перо, дотепну мову і уміння створити сюжет. Отже, «Хроніка пригод Геня Муркоцького» від Оксани Думанської – своєрідний експеримент, оскільки зазначений жанр – небанальний детектив. Та педагогічна лінія життя не відпускає письменницю: згодом вона написала роман – колаж для родинного читання «Дитя епохи», в основу якого покладено реальні події з життя пересічних львів’ян.  Загалом «Дитя епохи» - це такий собі лікнеп для початківця. Тут і особливі редакторські слівця, і деякі секрети творчої кухні, а то й просто універсальні поради мудрої жінки, як діяти в тій чи іншій життєвій ситуації. Письменниця переконливо доводить, що хоча в житті трапляються непрості ситуації, та навіть за притлумленими страхами, взаємними докорами й конфліктами поколінь завжди можна побачити щось важливе, заради чого варто видряпуватися з халепи. До слова, на зустрічах з письменницею батьки неодноразово дякували Оксані Іванівні за «педагогічну допомогу» в стосунках з дітьми. А вона цим романом дійсно хотіла об`єднати всі покоління шанувальників художнього слова. «Хай це звучить примітивно й банально, але культура читання і потребування книги здебільшого починається в родині. Жодними гучними акціями не примусиш людину полюбити цю інтимну дію – спілкуватися наодинці з персонажем. А якщо люди відвикатимуть від читання, то кому будуть потрібні письменники,  видавці,  книгорозповсюдники?» -  зазначила в одному із своїх інтерв’ю Думанська.

Письменниця любить малювати яскраві характери на тлі суспільного життя. Їі персонажі – різні, живі, у неповторній палітрі цікавих деталей- знахідок, просто дихають життям. Вона вважає, що книжка не може народитися на якійсь абстракції, а тільки на «живому» матеріалі. Як-ось книжка  «Куди зникає час…», що вийшла наприкінці 2009 року у видавництві «Світ Дитини». Це історія про долю митця, українського художника Андрія Ментуха,  який у важких умовах вистояв, досяг життєвих висот, зумів розкрити свій талант.

 2012 року у видавництві «ВК АРС» виходить книга «Три грації або Дві Оксани з Любов'ю».  Співавторки - Любов Долик, Оксана Думанська, Оксана Кришталева. Дві Оксани з Любов’ю зібрали під однією обкладинкою свої оповідання про те, що бачать, чим живуть, до чого схиляються серцем, з чим не погоджуються, на що сподіваються. Авторки різні у виявленні стилістичних уподобань – і тим цікавіше читачеві гортати сторінки…

Оксана Іванівна вміє писати, граючись, зацікавлюючи дітей реально-вигаданими історіями, героями-тваринами, що вміють розмовляти поетичною мовою. Свідченням цьому є розповідь про «Собаче життя кота Хитруна» (2011), який, либонь, став найвідомішим котом у Львові,  його портрет авторства Мар`яни Петрів зображено на горнятках.

У 2013 році побачили світ книги «Принцеса Горошинка» і «Попелюшка в домашніх капцях». Редактор журналу «Світ Дитини» Наталя Скосарева розповіла, що ці казки спочатку були надруковані у дитячому журналі, а потім, як окремі видання, стали початком проекту «Казки від Світика».

2015 року у Видавництві Старого Лева вийшло з друку нове видання письменниці «Марійчині пригоди» про життя маленької дівчинки, для якої кожна подія стає визначною…

Як перекладач Оксана Думанська багато років співпрацює з видавництвами «Махаон-Україна», «Свічадо» та «Світ Дитини». Серед найбільш відомих її робіт переклад повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Також  український читач, завдяки Думанській, має тепер нагоду познайомитися зі світовою знаменитістю Люком Бессоном, який написав казку «Артур» про 10-літнього хлопчика, що потрапив у паралельний світ. А з російської мови Оксана Іванівна переклала ряд оповідань, історій, казок, за мотивами яких були зняті улюблені мультики для дітей.

Науковці Львова знають пані Оксану як керівника авторського колективу монографій «Іван Тиктор. Талан і талант» (2007) – першої розвідки про найзнаменитішого українського видавця та «Я сіяв те, що Бог послав...» (2009) - про Павла Чубинського.

2014 рік. У видавництві «Піраміда» вийшла нова антологія «Львів, львів’янки, любов». Як упорядник видання Оксана Думанська зазначила: «Усі авторки, де б вони зараз не мешкали, так чи інакше пов’язані зі Львовом. Тексти третини із них – взагалі дебют... «Львів, львів’янки, любов» – це якраз та жіноча і жіночна проза, яка зараз потрібна, аби про наше місто знали якомога більше – не тільки по Форуму видавців, а й по автурі, котра тут присутня і на яку потрібно звертати увагу видавцям».

Червень 2015 року. Відомі львівські екскурсоводи Петро та Іван Радковці презентували свою книгу «Таємниці львівських левів». Літературний редактор видання Оксана Думанська зазначила: «Я бажаю щастя цій книзі…, тому що розумію – кожен, хто має в сім’ї дітей, повинен мати цю книгу, для того, щоб читати її вранці, в обід, ввечері чи коли дитина попросить. Я більш ніж впевнена, що в тих сім’ях, де є діти, ці казки та легенди переповідатимуть дорослим». А відкриттям, посвятою  2015 року і ХХІІ Форуму видавців у Львові  стала книга «Шептицький від А до Я» (Видавництво Старого Лева). Серед колективу авторів, які працювали над виданням, і Оксана Думанська.

У неї багато задумів, багато проектів. «Час – це коли працюю, перекладаю. Відпочинок – коли пишу те, що відклалося у голові,- якось відмітила в одному з останніх інтерв`ю письменниця. - Себе вважаю жабою, яка вигулькнула на грудці масла. Ніколи не ображаюся. Я вже склала собі ціну. Не захмарну».

 

 

Творча спадщина Гофмана розлога і різноманітна, власне літературна її частина представлена творами різних жанрів: це романи, новели, казки, лібрето, які маестро писав до своїх музичних творів, есе, критичні статті.

·        Нічні оповідання» (1798)

·        «Люцинда» (1799)

·        «Маска» (1800)

·        «Золотий горнець» (1814)

·        «Лускунчик і Мишачий король» (1816)

·        «Життєва філософія кота Мура» (1819)

·        «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» (1819)

·        «Володар бліх» (1822)

Перші спроби пера дослідники датують 1795 роком.

Перебуваючи у Берліні він написав роман «Еліксир диявола» новели «Піщана людина», «Церква єзуїтів», які увійшли у збірку «Нічні оповідання» . У 1819 році написав повість-казку «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер». Поетичне слово стало для Гофмана основним способом вираження власного «я», єдиним засобом втілення свого ставлення до навколишнього світу та його мешканців. У Берліні Гофман опинився на вершині літературної слави. Його твори публікували в альманахах «Уранія» і «Нотатник кохання та дружби», він писав для «Берлінського кишенькового календаря» і «Нотатника компанійських розваг».,

Свого часу німецька критика оцінювала творчість Гофмана невисоко, віддаючи перевагу романтизмові без домішки сарказму і сатири. Набагато популярнішим Гофман був в інших країнах Європи і в Північній Америці.

У Ернста рано виявилися чудові здібності до музики й живопису, його навіть вважали вундеркіндом. У дванадцять років хлопець вільно імпровізував на клавірі, органі, грав на скрипці, вивчав теорію музики. Ернст прекрасно закінчив курс юридичних наук у кенігсберзькому університеті у 1795 році, хоча не почував до юриспруденції особливого тяжіння і продовжував ретельно займатися мистецтвом.

Здавши в 1800 році блискуче свій останній іспит, він одержав місце асесора в Познані. Доля звела його з чарівною Михалиною Рорер-Тіщінською, і він, не роздумуючи, повінчався з нею 26 липня 1802 року. Відтоді м'яка і терпляча Михалина стала вірним другом і опорою для Гофмана, розділивши з ним до кінця усі важкі випробування, яких у їхньому житті було чимало.

1804–1807 pp. Гофман  провів у Варшаві. Службові обов'язки, як і раніше, забирали чимало часу, але Гофман міг впоратися з ними швидко, тому цілком присвячував своє дозвілля заняттям музикою. Наприкінці 1804 р. він закінчив двохактний зінгшпіль «Веселі музиканти», поклавши в основу текст романтика К. Брентано, а 6 квітня 1805 р. відбулася прем'єра. Через рік на сцені Варшавського театру був поставлений ще один зінгшпіль — «Непрохані гості, або Канонік з Мілана». У Варшаві побачили світ і п'ять сонат Гофмана. 

У Варшаві розкрилися не лише композиторські здібності Гофмана, а й його талант як співака і диригента.

1 вересня 1808 р. Гофман прибув у Бамберг, де йому судилося пробути до 1815 р. Посівши місце капельмейстера в театрі, який перебував у досить жалюгідному стані, з притаманним йому ентузіазмом Гофман взявся до справи. Тут він закінчив і поставив опери «Кохання та ревнощі», «Напій безсмертя», написав музику до трагедії З. Вернера «Хрест над Балтикою», розпочав роботу над оперою «Ундіна». Всього у бамберзький період він створив близько 32 великих і малих твори. У Бамберзі Гофман відкрив школу співу, як критик співпрацював зі «Загальною музичною газетою», опублікувавши в ній у 1809 р. новелу «Кавалер Глюк».

3 серпня 1816 р. у Берліні з великим успіхом було здійснено постановку опери Гофмана «Ундіна». Розкішні декорації до опери були виготовлені Шинкелем, головну партію виконувала чарівна Йоганна Евніке, останнє кохання маестро. Публіка нагородила автора першої німецької романтичної опери бурхливою овацією, Гофман був безмежно щасливий і розчулений. Визнання як композитора було однією з його «хвилин слави».

Помер прозаїк в Берліні 24 липня 1822 року. Поховали Ернста Гофмана, в Берліні на Єрусалимському кладовищі.

 

Павло Тичина –

·        Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943).

·        Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959),

·        Депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань.

·        Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань.

·        Міністр освіти УРСР (1943—1948).

·        Академік АН УРСР (1929).

·        Лауреат Шевченківської премії (1962).

·        член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей

 

Народився  Павло Тичина у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але "чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін .

 

У 1901 році батько влаштував його до хору при монастирі. Цей досвід залишиться із Тичиною — і відобразиться не лише у звучанні його поезії.

Взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією.

Дилему про те, якою ж має бути Україна, хто прийде сюди, зрештою, як символічне втілення її шляху і стане героєм: Кармалюк — втілення народного бунту, сили, а чи Сковорода — уособлення інтелекту, духовності, Тичина розв'язує просто, обираючи обох. Але особисто йому, очевидно, ближчий другий герой.

Вплив біографії Сковороди на Тичину вбачають у його прагненні самітництва, небажанні одружуватися й мати дітей.

 

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

Тичина диригував хором на похороні Михайла Коцюбинського, який свого часу благословив його на початок шляху в літературі.

Можливо, зв'язка диригування-хор-містерія закріпилися у його підсвідомості настільки, що й "вмираючи, вже втрачаючи свідомість, поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він відловлював мелодію ніжності, що її вів кларнет", як пише про нього Павло Загребельний у "Кларнетах ніжності".

 Помер Павло Тичина у Києві 1967 року, похований на Байковому кладовищі.

 

 

 

Щороку 22 січня у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна відзначає День Соборності.

Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року питання цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

21 січня 1990 року українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР утворила між Івано-Франківськом і Києвом живий ланцюг єднання. Різні джерела називають від 500 тисяч до трьох мільйонів людей, які взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська. Акція стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України.

 

 

Процес об’єднання двох українських республік – УНР і ЗУНР – почався невдовзі після встановлення української влади у Східній Галичині, і ще до того, як Директорія УНР переможно увійшла до Києва. 1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові представники ЗУНР і Директорії підписали «Передвступний договір». Статті угоди констатували, непохитний намір ЗУНР «злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Зі свого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Договір підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.
    Передвступний договір ратифікували 3 січня 1919 року на першому засіданні Української Національної Ради – керівного органу ЗУНР.

22 січня 1919 року, в першу річницю проголошення незалежності УНР, в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори. На них проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західноукраїнською Народною Республікою. О 12-й годині розпочалася церемонія проголошення Акта Злуки. Урочистості почалися промовою голови делегації ЗУНР Льва Бачинського, потім Лонгин Цегельський зачитав  Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.

Розпочалася активна співпраця між обома державними утвореннями в економічній, військовій та культурних сферах.
 Ідея соборності охопила українців у найвіддаленіших куточках їх проживання. Відголоском історичного руху до Злуки на Закарпатті стали Всенародні збори у Хусті 21 січня 1919 року, які постановили об’єднати Карпатську Україну з Українською Народною Республікою зі столицею в Києві.

22 січня 1939 року ювілей Злуки голосно відзначили в автономній Карпатській Україні. Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. У ній взяли участь понад 30 тисяч осіб, що з’їхалися до Хуста – столицю Карпатської України.

P.S. Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.