Павло Тичина –

·        Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943).

·        Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959),

·        Депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань.

·        Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань.

·        Міністр освіти УРСР (1943—1948).

·        Академік АН УРСР (1929).

·        Лауреат Шевченківської премії (1962).

·        член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей

 

Народився  Павло Тичина у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але "чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін .

 

У 1901 році батько влаштував його до хору при монастирі. Цей досвід залишиться із Тичиною — і відобразиться не лише у звучанні його поезії.

Взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією.

Дилему про те, якою ж має бути Україна, хто прийде сюди, зрештою, як символічне втілення її шляху і стане героєм: Кармалюк — втілення народного бунту, сили, а чи Сковорода — уособлення інтелекту, духовності, Тичина розв'язує просто, обираючи обох. Але особисто йому, очевидно, ближчий другий герой.

Вплив біографії Сковороди на Тичину вбачають у його прагненні самітництва, небажанні одружуватися й мати дітей.

 

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

Тичина диригував хором на похороні Михайла Коцюбинського, який свого часу благословив його на початок шляху в літературі.

Можливо, зв'язка диригування-хор-містерія закріпилися у його підсвідомості настільки, що й "вмираючи, вже втрачаючи свідомість, поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він відловлював мелодію ніжності, що її вів кларнет", як пише про нього Павло Загребельний у "Кларнетах ніжності".

 Помер Павло Тичина у Києві 1967 року, похований на Байковому кладовищі.