Андрій Якович Чайковський (15 травня 1857, Самбір — 2 червня 1935, Коломия) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі.

Чайковський Андрій Якович народився 1857 року в містечку Самбір. В родині дрібного урядовця. Дуже рано залишився сиротою. Виховувала його бабуся, яка і навчила його читати та писати.

Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877 році Самбірську гімназію.  Рік відслужив воєнну службу та брав участь у придушенні повстання в Боснії у складі 77-го піхотного полку. Там він замалював нариси про свої пригоди, які пізніше були надруковані та визвали велику зацікавленість у галичан та І. Франка, з яким він поступово зближується. Саме Франко заохочував Чайковського до написання, бачачи у ньому талановитого письменника.

 Поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію . Всі справи в судах та установах вів тільки українсько мовою.

Перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо). Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в народовській газеті “Діло” з'явилися його статті про “причини зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928р.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”. Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії. Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з'являлися окремими виданнями — “Образ гонору” (1895), “Бразілійський гаразд” (1896), “Не піддайся біді” (1908), “Не було виходу” (1927). Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті “Своїми силами” (1902). Це твір про “шестидесятників” і “семидесятників” минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті “З ласки родини” (1910) та в повісті “Панич” (1926). Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського. Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя “ходачкової шляхти” він створив дві великі трилогії (“Олюнька” — 1895, “В чужім гнізді” — 1896, “Малолітній” — 1919, “Своїми силами” — 1902, “З ласки родини” — 1910, “Панич” — 1921). Один за одним з'являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших. Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя “ходачкової шляхти”, а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману “Сагайдачний”. Було написано ще кілька творів і після “Сагайдачного”, але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника. Трапилося так, що після об'єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Був одружений з Гладилович Наталією. Подружжя Чайковських прожило разом пів-століття та мало трьох синів та три доньки.

 У великій пошані в родині Чайковських була музика. Батьки грали на гітарі та з малих років залучали до музики дітей. Двоє старших синів разом з батьком співали під акомпанемент гітари популярні українські пісні «Ой пущу я кониченька в саду», «Закувала та сива зозуля», «Ой наступила та чорна хмара» та інші.

 При співучасті Андрія Чайковського та відомого українського композитора і диригента Остапа Нижанківського в Бережанах було відкрито хорове товариство «Бережанський Боян», яке стало центром культурно-освітнього життя.

Створює протиалкогольне товариство «Відродження» та приготував до друку благодійну збірку «Алкогольні образки».

Андрій Чайковський – засновник першого в Галичині «Товариства українських журналістів і письменників» та гуртожитку для учнів з малозабезпечених сімей «Руської бурси». Був співзасновником ощадно-позичкового товариства «Надія».

В роки Першої світової війни був заарештований як українофіл та засланий до львівської в’язниці «Бригідки» на два тижні.

Після виходу з в’язниці пише свої найкращі твори – «Віддячився», «Перед зривом», «Сагайдачний», «На уходах», «Полковник Михайло Кричевський».

Помер 2 червня 1935р. у Коломиї.

 

 

 

Микола Віталійович Лисенко - 

український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Народився 22 березня 1842 року у  с. Гриньки ( Кременчуцький район) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.

У 1855 році почав навчання у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету.

Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність. У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка.

М. Лисенко писав твори майже у всіх жанрах музичного мистецтва: опери, музично-драматичні твори, кантати і хори, обробки народних пісень, камерно-інструментальні п’єси, романси, фортепіанні твори.

Помер український композитор 6 листопада 1912 року в Києві раптово від серцевого нападу, поховали його на Байковому кладовищі.

 

Юрій Павлович Винничук, іноді друкується під іменем Юрко Винничук - український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Народився 18 березня 1952 року у Івано-Франківську.  Його батько був лікарем Івано-Франківської обласної лікарні, мати - інженером-економістом. Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, філологічний факультет. У 1974 році переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем. У 1987-1991 роках працював режисером Львівського естрадного театру “Не журись!“, писав сценарії та пісенні тексти. У 1991 - 1994 роки був редактором відділу містики та сенсацій газети “Поступ“, у 1995 - 1998 - головним редактором газети “Гульвіса“, у 1998 - 1999 роках працював редактором відділу газети “Поступ“. З 1997 року є членом Асоціації українських письменників.

Твори Юрія Винничука перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Німеччині, Польщі, Канаді, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. За його казками знято 2 мультфільми. Юрій Винничук сам є автором перекладів з кельтської, англійської та численних слов'янських мов.

Нагороди:

·       Титул «Галицький лицар» за щотижневі статті Юзя Обсерватора в газеті «Post-Поступ» (1999).

·       Премія «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» та «Танґо смерті» (2005, 2012).

·       Премія «Золотий письменник України» (2012).

·       Відзнака клубу галицької кухні «Посол галицької кухні» за визначний внесок у популяризацію галицької кулінарії (2013).

·       Відзнака читацьких симпатій польської літературної нагороди Angelus за польськомовний переклад роману «Танго смерті» (2019).

 

 

З дитинства Толкін захоплювався мовами. Він вивчив латину, грецьку, давньоанглійську, англосаксонську, французьку, німецьку, іспанську, фінську, готську, валлійську та давньоісландську. Але окрім вивчення реальних і мертвих мов, Джон Рональд міг граючи вигадати власну мову. Наприклад, разом зі своїми кузінами, він вигадав мову, в якій кожне слово відповідало назвам звірів та птахів в англійській мові. А після виникла мова невбош, «новітня чепуха», на основі викривлених слів з англійської, французької та латини. Ще пізніше Толкін створив наффарську мову.  Толкін створив кілька штучних мов: квенья, або мову вищих ельфів; Сіндарін – мова сірих ельфів.

При цьому, розвинутий не за роками Джон Рональд, перший учень в класі, примудрився вступити до Оксфорду лише з другого разу. Справа в тому, що знання давались хлопцю настільки легко, що він не приділяв належної уваги підготовці до вступних іспитів, створюючи, натомість, нові мови, спілкуючись з друзями та беручи участь у спортивних змаганнях з регбі. В результаті перший вступний іспит Толкін... провалив.

Цікаво, що Толкін був однолюбом. Закохався вперше в 16 років. Його обраницю звали Едіт Бретт їй було 19.  Коли парубку виповнився 21 рік, перше, що він зробив, написав листа тій самій своїй коханій Едіт Мері. Лист, в якому Джон Рональд просить дівчину стати його дружиною, дуже вразив місс Бретт, і вона розірвала заручини заради Толкіна. Вони побрались у 1916 році напередоні від’їзду Джона Рональда на фронт. прожили разом 56 років і виховали чотирьох дітей: синів Джона, Майкла, Крістофера і дочку Прісциллу.

Толкін рік служив під час Першої світової і потрапив у військовий госпіталь з діагнозом окопна пропасниця. щоб листуватися з дружиною без свідків, він створив спеціальний код для повідомлень.

 Після довгого відновлення його визнають непридатним для подальшої військової служби і відправляють додому. Одразу після війни Толкіна було запрошено до участі в створенні новітнього словника англійської мови, який згодом став відомим як «Оксфордський словник англійської мови» . У його обов'язки входило вивчення етимології та історії слів германського походження, що починаються на букву W. Водночас він заробляв приватними уроками англійської мови.

У 1920 р. Толкіна було запрошено на посаду старшого лектора з англійської мови у Лідському університеті. Саме тут майбутній автор «Володаря Перснів» здобув репутацію провідного англіста свого часу. Уже за два роки він опублікував «Словник середньоанглійської мови», а після приїзду ще одного видатного спеціаліста в галузі, Еріка Гордона, вони вже вдвох оприлюднили нову редакцію відомого тексту із циклу Артурівських легенд — «Сер Ґавейн і Зелений Лицар» .У 32 роки він став наймолодшим на той час професором в історії свого університету.

Восени 1925 р. Толкіна було обрано професором староанглійської мови в рідному Оксфорді, і він залюбки туди повернувся. Працював спершу на посаді професора у Пембрук-Коледжі, а з 1945 р. — у Мертон-Коледжі на посаді професора англійської мови і літератури. У 1936 р. він виголосив публічну лекцію «„Беовульф“: чудовиська і критики» , яка справила беззаперечний вплив на всю традицію вивчення середньовічної епічної літератури.

В Оксфорді ж поет і письменник входить до лав неформального професорського літературного клубу «Інклінґи», де остаточно здружило його з іще одним майбутнім відомим письменником, своїм колегою Клайвом Стейплзом Льюїсом, спілкування з яким розпочалося ще з часів іншого неформального об'єднання — клубу декламаторів ісландських саг «Коулбайтер» (англ. Coalbiter, дослівно «Вуглежер»). Зокрема Толкін відіграв першочергову роль у наверненні К. С. Льюїса до релігії і подальшому перетворенні останнього на християнського апологета. Щоправда, у старшому віці їхня дружба помітно ослабла, що було викликане як зверненням симпатій Толкіна до ще одного «інклінґа» — письменника Чарльза Вільямса, так і перемінами в житті самого Льюїса: шлюбі та значній публічності життя.

Письменником Толкін став випадково. Зазвичай вечорами він розповідав своїм дітям казки, і лише частина з них була перенесена на папір. І не просто записана, а ще й проілюстрована. Одна з таких книжок, це був «Гобіт», потрапила до студентки Джона Рональда. Дівчина була у захваті від цієї дивної історії, і показала рукопис знайомому видавцю, який його схвалив. Таким чином, в 1938 році роман побачив світ. Книга мала успіх, читачі вимагали продовження історії, і Джону Рональду довелося засісти за головний твір його життя – «Володаря перснів».

У 1959 р. Толкін вийшов на пенсію. Комерційний успіх його книг забезпечив його родині заможне життя. Свідченням суспільного і загальнонаціонального визнання письменника став Орден Британської імперії, який йому вручила королева Єлизавета ІІ 28 березня 1972 р. під час прийому в Букінгемському палаці. Однак щораз сильніша увага громадськості до толкінівських сюжетів та творів, а також до його особистого життя змусили подружжя переїхати на південне узбережжя, біля м. Борнмут (Дорсет, Англія). 29 листопада 1971 р. Едіт Толкін померла у віці 82-ох років, її поховали на оксфордському Вулверкотському цвинтарі, а на надгробку, за особистим розпорядженням чоловіка, вигравіювали ім'я Лутієн (Lúthien) — героїні толкінівського епосу, з якою він її все життя ототожнював. Джон Рональд Руел Толкін помер 2 вересня 1973 р. від масивної кровотечі з виразки шлунка, коли гостював у своїх друзів, подружжя лікарів Толгерстів , у Борнмуті. Похований поруч із дружиною.

 

·        В 2008 році британська газета The Times поставила Толкіна на шосте місце в переліку "50 найвидатніших британських письменників з 1945 року". В 2009 році американський журнал Forbes назвав його п'ятим в числі відомих особистей, що померли, з найбільшим доходом. У 2008 році британська газета The Times поставила його на шосте місце в списку «50 найбільших британських письменників з 1945 року».

·        У 2009 році американський журнал Forbes назвав його п'ятим серед померлих знаменитостей з найбільшим прибутком.

·        У 2019 році вийшов фільм (біографічна драма) «Толкін» (США). Режисер — Доме Карукоскі. Образ письменника втілив Ніколас Голт.

 

Основа творчості Бердника — сприйняття людини, але не як природної і. Основа творчості Бердника — сприйняття людини, але не як природної істоти, а космічної. Розум (дух у термінології Бердника) сформований не тілесним началом, а космічним. Структура Всесвіту як цілого і суть людського єства — тотожні. Безмір (Нескінченність) і розум — єдині у своїй основі. Людина — не просте віддзеркалення природних процесів, а живе утворення Всесвіту, якій слід активізуватися через власне волевиявлення.

Космізм творчості Бердника поєднується з українством, україноцентризмом і києвоцентризмом, ідеями «глобалізації по-українськи», світоглядним, культурним і духовним насліддям дідів-прадідів, простих християн-степовиків Подніпров'я, як і всі українці природжених філософів Безмежжя. Поставлена Бердником проблема національної гідності перехрещується з космічним призначенням людини. Він формулює свої думки з приводу вивільнення людини з одномірності світу індустріальної епохи. Письменник — за людину, а не маріонетку. Герої Олеся — сміливі, волелюбні люди. Їх об'єднує бажання перетворити світ, повний суперечностей, на світ для людей

 У доробку автора 23 твори: Діти Бемежжя (1963), Чаша Амріти (1968), Покривало Ізіди (1969), Альтернативна Еволюція, Вогнесміх (1987), казки та легенди Серце Матіоли (1991), збірка Серце Всесвіту (2004). Найвідоміший роман – Зоряний корсар (1971) (відомий також під назвою Кільця змія), перекладений 26 мовами.

 (дух у термінології Бердника) сформований не тілесним началом, а космічним. Структура Всесвіту як цілого і суть людського єства — тотожні. Безмір (Нескінченність) і розум — єдині у своїй основі. Людина — не просте віддзеркалення природних процесів, а живе утворення Всесвіту, якій слід активізуватися через власне волевиявлення.

Космізм творчості Бердника поєднується з українством, україноцентризмом і києвоцентризмом, ідеями «глобалізації по-українськи», світоглядним, культурним і духовним насліддям дідів-прадідів, простих християн-степовиків Подніпров'я, як і всі українці природжених філософів Безмежжя. Поставлена Бердником проблема національної гідності перехрещується з космічним призначенням людини. Він формулює свої думки з приводу вивільнення людини з одномірності світу індустріальної епохи. Письменник — за людину, а не маріонетку. Герої Олеся — сміливі, волелюбні люди. Їх об'єднує бажання перетворити світ, повний суперечностей, на світ для людей

 У доробку автора 23 твори: Діти Бемежжя (1963), Чаша Амріти (1968), Покривало Ізіди (1969), Альтернативна Еволюція, Вогнесміх (1987), казки та легенди Серце Матіоли (1991), збірка Серце Всесвіту (2004). Найвідоміший роман – Зоряний корсар (1971) (відомий також під назвою Кільця змія), перекладений 26 мовами.

 

 

Дмитро Олексійович Міщенко (18 листопада 1921 року-4 квітня 2016 року) український письменник, кандидат філологічних наук. Був на видавничій роботі, зокрема 1956—1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором видавництва "Радянський письменник" (з 1991 — "Український письменник").

         Свою першу збірку оповідань «Сини моря» Дмитро Міщенко видав у 1955 році і через рік за рекомендаціями М. Шумила та О. Копиленка був прийнятий до Спілки письменників. У 1957 році молодий науковець і прозаїк опублікував монографію «Розвиток реалізму у творчості Михайла Коцюбинського», а в 1959-му – історичний роман «Сіверяни». Відтоді і почалося його активне творче життя. Одна за одною вийшли збірки оповідань «Весняна повінь», «Батьківська лінія», «Доля поета», «Очі дівочі», «Шибеники». Згодом у його доробку з’явилися повісті «Ніна Сагайдак», «У морі затишку немає», «Особисто відповідальний», «Віра, надія, любов», «Друге заміжжя», а потім романи «Чому не сходяться дороги» і «Вітри приносять грозу». Тоді ж на сторінках журналу «Вітчизна» була опублікована його повість «Батальйон необмундированих», яка набула широкого розголосу у літературних колах та серед читачів. Пізніше саме ця повість і роман «Хліб наш насущний» (про голодомор 1932-33 рр.) стали вирішальними, коли йшлося про відзначення творчого доробку Дмитра Міщенка Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка. Не залишилися поза увагою громадськості також його історичні романи «Найвищий закон», «Честь роду», «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата», «Полювання на жар-птицю», «Бунтівний князь», «Згубні вітри над оазою», «Не полишу тебе самотньою» та ін. Окремі повісті і романи письменника перекладено англійською, болгарською, словацькою та російською мовами. 

 

 

Як відомо, після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії на кілька незалежних країн патріотичні сили Західної України вдалися до створення власної держави. З вересня 1918 року у Львові утворено Український Генеральний Військовий Комісаріат, Українську Народну Раду – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 року проголошено Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Президентом Української Народної Ради обрали Євгена Петрушевича.

Українська Народна Рада, мотивуючи свої наміри правом українського народу на власну державу, звернулася до австрійського уряду про передачу їй усієї повноти влади у Галичині та Буковині й отримала категоричну відмову. Тоді ухвалили рішення взяти владу у Львові збройним шляхом.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини на чолі з сотником Дмитром Вітовським зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові. Над Ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. Таким чином створено ЗУНР, до складу якої увійшли українські етнічні землі: Галичина, Буковина й Закарпаття. Водночас Польща, не бажаючи втратити Галичину, розпочала військові дії, внаслідок яких уряд ЗУНР переїжджав до Тернополя, Станіслава (тепер Івано-Франківськ), а також перебував в екзилі в Кам’янці-Подільському.

Листопадовий зрив називають проривом у свідомості, адже саме тоді, за твердженням істориків, українці зрозуміли, що можливе існування незалежної української держави.

В історичному документі «Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року» зазначалося: «Український народе! Голосимо тобі лист визволення з неволі. Віднині ти господар своєї землі. Вільний горожанин своєї держави. Український народе, доля України у твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур при українській національній раді».

Важливий здобуток ЗУНР – урочисте проголошення 22 січня 1919 року в Києві Акту про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку. Екзильний уряд ЗУНР припинив існування 15 березня 1923 року.

Історія ЗУНР – символ нашого споконвічного прагнення свободи. Вільна Україна завжди була найвищою метою, за яку боролись і вмирали, в яку вірили її найкращі сини і доньки.

Ми й досі живемо у час неоголошеної війни, яку нам нав’язала Росія. Нам знову доводиться відстоювати Незалежність надзвичайно дорогою ціною. Та ми повинні пам’ятати кожен крок, який наблизив наш народ до здобуття волі, і передавати з покоління в покоління історію про ці дні.