середа, 30 грудня 2020 р.

 


Англійський письменник Джозеф Редьярд Кіплінг писав для дітей досить багато, головним чином казки. Діти всього світу з захопленням читають його оповідання про Мауглі, про допитливе Слоненя, про Кішку, яка гуляла, як собі знала.
       Народився Редьярд Кіплінг 30 грудня 1865 року в Індії, в Бомбеї. Раннє дитинство пригадувалось потім письменником як пора безхмарного щастя, якій він зобов'язаний усім добрим і світлим у собі.
       В шестирічному віці Радді разом з молодшою сестрою відправили в Англію здобувати освіту. Перебування Кіплінга в одному з пансіонів було для нього нестерпною моральною і фізичною мукою.
       Через кілька років Радді віддали в нову школу, навчальний заклад військового типу, де він почував себе зовсім по-іншому. Тут він почав писати вірші і відсилати їх у журнали, де їх поки що не друкували. Керівник закладу підтримав літературне обдарування хлопчика і зробив усе можливе, щоб Радді Кіплінг не звернув з цього шляху.
       Батьки ж достойно оцінили талант сина. В 1881 році, коли йому виповнилося шістнадцять років, вони видали за власний рахунок невеликим тиражем збірку "Шкільні вірші". В сімнадцятирічному віці Редьярд Кіплінг закінчив школу і повернувся в Індію, де почав працювати в провінційній газеті. Індія - країна давньої культури, чудових легенд, екзотичної природи - захопила уяву юнака. І не дивно, що його перші твори: оповідання, казки, вірші - були присвячені саме їй. Так з'явилась "Книга Джунглів", куди ввійшли і оповідання про Мауглі, які оголосили світові про народження нового дитячого письменника.
       Потім Кіплінг поїхав з Індії. Він багато мандрував, відвідав майже всі частини світу і кругом "пхав свій допитливий", як у слоненяти, ніс: вслухався в місцеві легенди, вдивлявся в навколишній світ. Через деякий час з'явились його "Казки просто так", дія яких відбувається то в Америці, то в Африці, то в Англії, то в Австралії.
      Змучений мандрами, Кіплінг в 1904 році вирішив оселитись в Англії.

      В 1907 році письменникові присуджено Нобелівську премію в галузі літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача».

 На початку 1936 року Редьярда Кіплінга не стало.

 

вівторок, 22 грудня 2020 р.

 


Кирило-Мефодіївське братство почалося у грудні 1845 року. Березень 1847 року став останнім місяцем роботи товариства. За цей рік й три місяці Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко і компанія встигли провести десятки таємних зустрічей, перечитати сотні книг та написати кілька текстів. Саме в цих текстах і міститься ця божевільна, але до біса крута ідея: Україна — центр об’єднаної федерації слов’янських народів.

Мало хто знає про Григорія Андрузького. Та саме цей поет і політолог з Полтавщини написав геніальне есе “Начерки Конституції Республіки”. У цьому тексті він запропонував створити федерацію слов’янських народів — Слов’янські Сполучені Штати без Росії. Слов’янська республіка рівноправних штатів з центром у Києві мала включати 7 автономій зі своїми президентами: 1) Україна з Галичиною, Чорномор’ям та Кримом; 2) Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю; 3) Бессарабія з Молдавією і Валахією; 4) Остзея; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон.

На Дону Андрузький взагалі пропонував відновити Гетьманщину й надати цьому державному утворенні майже державного незалежного статусу. Росію теж можна буде долучити до федерації, але згодом, коли вона демократизується, скине царя.

Але з цього випливає логічне й цікаве питання: чому саме Україна, а не Польща або Чехія повинна стати центром Слов’янського Союзу?



Кирило-Мефодіївці хотіли будувати федерацію на ідеях християнської моралі. Київ — матір городів руських, місто, яке принесло у Східну Європу християнство, а з ним — культуру, яка й вже тисячу років є ґрунтом розвитку політики, економіки, літератури та суспільного життя на територіях сучасної України, Росії, Білорусі.

Але є одне але. Польща почала хреститися на 20 років раніше за Русь. Князь Мєшко І прийняв християнство 965 чи 966 року.

Чеський князь Боривой І прийняв хрещення 872 чи 874 року.

Тому, сентимент, що Україна — це колиска християнства для слов’ян, не діє.

Суть в тому, що учасники Братства вважала, що Українці — Богом обраний народ. І саме українці допоможуть росіянам знищити деспотію і царизм, а полякам — панщину та аристократизм. Бо саме в Україні народився феномен козацтва. А козацтво — демократичне, сильне, прогресивне, аристократичне, і стати козаком може будь-хто, хто хоче воювати, працювати та служити. Й більше такого феномену ніде немає.

Це не означало, що Кирило-Мефодіївці були марксистами, майже більшовиками й вірили у класову боротьбу. Навпаки — вони виступали за ідею рівності, рівності перед законом, рівних можливостей навчатися в університетах, торгувати, працювати, заробляти.

Бо в Росії, наприклад, існував закон про смугу осідлості для євреїв. Якщо ти не є багатим єврейським купцем, то ти не можеш виїздити за межі України, маєш жити десь у Полтаві або іншому місті та задовольнятися дрібною чи середньою торгівлею. До Петербурга, де можна краще заробляти — тобі зась.

Тому Кирило-Мефодіївці підтримували ідею рівності для всіх. Це означає, що рівні всі, хто хочуть працювати, торгувати та навчатися, а не тільки ті, кому Цар дав титул дворянина.

США, на які рівнялися Кирило-Мефодіївці розпочали своє політичне життя з одного дуже важливого закону. Це був “білль про патенти”. Будь-хто, навіть бідний студент, міг придумати якийсь винахід, запатентувати його та заробити на цьому.

Кирило-Мефодіївське братство не було кастою обраних, закритим клубом, вхід в який мали тільки найкращі. Спочатку братчиків було 12, а вже ближче до закриття організації, членів товариство рахувалося близько 100 осіб. Будь-хто, маючи розум, ідеї, уміючи їх обгрунтувати та подати, міг долучитися. Той же Григорій Андрузький, коли писав “Начерки Конституції…” був простим студентом, хоча походив з родини дрібного дворянина.



Та все ж Тарас Шевченко — селянин, колишній кріпак. Проте, дуже круто малював, тому його й викупили з кріпацтва.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства — це найкраще, що було в українській політиці.

А якщо вам не подобається пафосна ідея братчиків, що українці — Богом обраний народ, якщо ви вбачаєте в тому нацизм, фашизм та шовінізм, то просто знайте, що то була доба романтизму і польські письменники теж казали: “Польща — Христос народів, Бог обрав поляків, щоби вони звільнили весь світ”. І, зрештою, хто сказав, що євреї Богом обраний народ? Та самі ж євреї…

 

середа, 16 грудня 2020 р.

 


Візити, чаювання, бали, прогулянки в екіпажі – всі ці повсякденні практики стали типовими сценами в її романах, а пастори, есквайри, офіцери – персонажами. Перевага Джейн Остін у тому, що вона писала про речі, які добре знала сама і вперто відмовлялася виходити з камерного світу життя провінційних родин  до політичної, історичної, філософської тематики. Вона працювала, за її власними словами, в манері мініатюриста – малюючи на крихітному шматочку тонким пензлем вишукані комедії характерів. Її дар – не масштаб, а глибина.

Джейн Остін не залишила жодного прямого свідчення про свої мистецькі вподобання й орієнтири. Однак, судячи з художніх творів, література постійно перебувала в центрі її роздумів, тому герої так багато дискутують про користь читання й модні романи. А герой «Гордості та Упередження» містер Дарсі вважає найсуттєвішою ознакою освіченої жінки «розвиток власного розуму через прочитання великої кількості книжок». Що ж, міс Остін цілком відповідала суворому критерію. У її родині до книжки були небайдужі всі, батьки час від часу вправлялися у словесному мистецтві, пробував себе на літературній ниві старший брат Джеймс. Домашня освіта Джейн зводилася головним чином до запійного читання творів – історичних, богословських, художніх. Її літературний смак виховали Шекспір, Вільям Купер і доктор Джонсон, Семюель Річардсон та особливо Генрі Філдінг, чию відверту «Історію Тома Джонса» батьки не забороняли гортати донькам. Родинне читання було звичною формою дозвілля, як і домашній театр, у якому залюбки грали брати й сестри, їхні численні кузени, кузини і друзі.


Остін явно потребувала ширшої аудиторії, ніж захоплені родичі. Однак для незаміжньої дівчини, доньки священика, опублікувати роман і підписати його власним іменем – це ризик осуду й осміяння. Від суду критиків авторці зі шляхетної родини зручніше було сховатися під псевдонімом чи маскою аноніма – тому перший виданий у 1811 році роман Джейн Остін – «Розум і Чуття» підписаний «By a Lady», а наступні три прижиттєві публікації: «Гордість та Упередження» (1813 р.), «Менсфілд-парк» (1814 р.) та «Емма» (1815 р.) – презентувалися як плоди уяви автора першого твору. Інкогніто збереглося і в посмертно виданих «Доказах розуму» (1817 р.) та «Нортенгерському абатстві» (1818 р.
).

Рідні, віддаючи данину пам’яті рано померлій 41-річній письменниці, повернули її романи із короткого небуття після смерті – друкування їх відновилося у 1833 році, а вже у 1869-му вийшов «Мемуар Джейн Остін» племінника Джеймса Едварда Остіна-Лі, де читачам вперше розкривалися подробиці життя «любої тітоньки».



Прижиттєва слава романів скромна: вони були модними новинками, їх обговорювали у світі, їхніми героями захоплювалися або засуджували. Схвальний відгук про перші три опубліковані тексти Остін лишив авторитетний Вальтер Скотт, назвавши невідомого автора «творцем сучасного роману» і відзначивши «розуміння життя й особливий такт у зображенні характерів».  Остін знала ціну своєму таланту, проте їй і в голову не прийшло б займатися саморекламою. Та й по смерті «Докази розуму», «Розум і Чуття», «Менсфілд-парк» лишалися читанням не для широкої маси, а для інтелігентного кола, до якого належали Альфред Теннісон, Гілберт Кіт Честертон, Едвард Морган Форстер, Вірджинія Вулф і Сомерсет Моем. Слово ж «джейністи», яким нині позначають фанатів міс Остін, спершу описувало елітарний чоловічий культ її творчості, як-от в однойменному оповіданні Редьярда Кіплінга 1926 року про британських офіцерів.



Усе сказане не прояснює, чому романи Джейн Остін такі актуальні тепер, через 200 років після їх написання. Парадокс: чим далі вона від нас у часі, тим її твори зрозуміліші читачам, а слава – більша. Чому саме їй, а не сестрам Бронте, Джордж Еліот чи Елізабет Гаскелл, не Теккерею і не Троллопу судилося стати предметом культу, що часом набуває масштабів пандемії і нагадує масовий психоз?

 

понеділок, 14 грудня 2020 р.


14 грудня в Україні відзначають День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який встановлений згідно з Указом Президента від 10 листопада 2006 року, на згадку про завершення 14 грудня 1986 року будівництва саркофагу над четвертим зруйнованим енергоблоком ЧАЕС.

26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції  сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа – Чорнобильська аварія. За різними даними, протягом лише одного місяця після Чорнобильської катастрофи від отриманого опромінення загинуло від 30 до 200 пожежників і працівників АЕС.

Вибух 4-го реактору Чорнобильської АЕС спричинив радіоактивний викид у 50 мільйонів кюрі. Це в 30-40 разів більше, ніж під час вибуху бомби в Хіросімі у 1945 році.

На початковому етапі зусиль з мінімізації наслідків величезного викиду радіоактивних речовин до робіт залучалися військовослужбовці строкової служби. Пізніше, влітку 1986 року  і далі, величезний обсяг робіт виконували залучені військові запасу та вільнонаймані працівники. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч осіб. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації і їхали назад. На зміну приїздили інші.

Задля запобігання розповсюдженню радіації наприкінці 1986 року зруйнований реактор накрили спеціальним «саркофагом». За оцінками спеціалістів, під ним залишилося близько 95% палива, яке було в реакторі на момент аварії, а також значна кількість радіоактивних речовин, які складаються із залишків зруйнованого реактора. З міркувань безпеки 15 грудня 2000 року роботу Чорнобильської АЕС було припинено. Водночас об’єкт «Укриття», зведений у 1986 році, поступово руйнувався.

У 2004 році було проведено тендер на проєктування і спорудження нового «саркофагу» - Нового безпечного конфайнмента. Його будівництво розпочалось у 2012 році. 29 листопада 2016 року на об’єкт «Укриття» було насунуто Арку Нового безпечного конфайнмента. 10 липня 2019 року Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС» ввело в експлуатацію комплекс НБК. Надалі будуть роботи з демонтажу нестабільних конструкцій об’єкту «Укриття». За задумом проєктувальників, нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують у 2065 році.

Висловлюємо щиру  подяку ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС за те, що вони врятували світ від  серйозної катастрофи та врятували майбутнє покоління!!!

середа, 9 грудня 2020 р.

 



Міжнародний день памяті жертв злочину геноциду, вшанування їхньої людської гідності й запобігання цьому злочину

 Сьогоднішня дата була обрана в зв’язку з тим, що в цей день в 1948 році була прийнята Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього. Мета Дня – підвищувати обізнаність світової громадськості про саму Конвенцію, а також належним чином вшановувати пам’ять людей, які стали жертвою геноциду та недопущення подібних злочинів у подальшому. Приймаючи цю резолюцію без голосування, всі 193 держави-члени тим самим підтверджують, що кожна окрема держава є відповідальною за захист свого населення від геноциду, що така відповідальність передбачає попередження цього злочину, зокрема й підбурювання до нього.

Фундатором дослідження геноциду був Рафал Лемкін. Саме він і запровадив цей термін у 1943-му році. У преамбулі до Конвенції про геноцид зазначається, що випадки геноциду мали місце протягом всієї історії людства, але терміна «геноцид» не існувало, доки Лемкін не ввів його і на Нюрнберзькому судовому процесі не почалося переслідування осіб, винних у Голокості, який Організація Об’єднаних Націй визначила як злочин геноциду в рамках міжнародного права в Конвенції про геноцид.

 Упродовж останніх 100 років до найчисельніших жертв геноцид призвів на територіях тоталітарних політичних режимів (зокрема, в умовах нацистської Німеччини, комуністичних СРСР, Китаю, Кампучії, під час правління Саддама Хусейна в Іраку, в Османській імперії під час Першої світової війни). Упродовж останніх десятиліть, у 1980–1990 роках геноцид учинявся під час так званих «етнічних воєн» та «етнічних чисток» в Африці, Азії й Європі.

Стосовно української людності політика геноциду й етноциду активно здійснювалася у ХХ ст. Ознаки геноциду мають дії урядів різних країн стосовно кримських татар, українських німців, українських поляків, українських циган, українських греків, українських болгар. Але наймасовішим було вбивство голодом етнічних українців СРСР у 1932–1933 роках. Голодомор поволі визнається іншими націями саме геноцидом. 7 грудня 2016 року депутати Верховної Ради ухвалили постанову про звернення до демократичних держав світу щодо визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні злочином геноциду проти українського народу.

 

вівторок, 8 грудня 2020 р.



6 грудня виповнилося 80 років від дня народження української письменниці-шістдесятниці, політика, громадської діячки, публіцистки, в’язня радянських таборів, дослідниці історії України - Ірини Калинець

Ірина Калинець, з дому Стасів, народилась 6 грудня 1940 року у Львові. Її батьки були робітниками. Вона навчалась у Львівському університеті на філологічному факультеті. Вчителювала, працювала шкільним бібліотекарем.

У березні 1961 року Ірина Стасів одружилася з молодим поетом Ігорем Калинцем. Вони творили мистецько-культурне товариство у Львові з художниками Карлом ЗвіринськимБогданом Сорокою, Олегом МінькомБогданом Сойкою.

 «Ірина була широко обдарована особа, була близька з мистецтвом, була вольова жінка. Вона бачила, що в Україні йдуть справи не так, як мають бути, але ми завжди надіялися, що от-от виправиться. Ірина багато працювала. Мала тему, шукала відповідні книжки, сиділа і читала, аналізувала, писала. Якщо до рук потрапляла потрібна книжка і цікава, то не відривалась. Часу на читання йшло дуже багато», – писав Ігор Калинець.

Він видав 10 томів творів дружини і вважав це своїм обов’язком. Там відкривається весь світ Ірини Калинець. Новели, романи, наукові праці «Близьке далеке» й «Епоха гунів та її передісторія» (у світлі біблійних джерел), дослідження про життя Феодосія Печерського, загадки хрещення України-Русі, остання праця Ірини Калинець «Вільні студії над текстами Святого Письма», а ще опубліковані у збірці статті, промови, інтерв’ю, документи, листи, численні фотографії.

Ірина Калинець до останньої хвилини працювала. Останні роки робила переклад Біблії, багато працювала на релігійну тематику.

У січні 1972 року Ірина та Ігор Калинці разом із іншими львів’янами гостили на Новий рік і Різдво поета Василя Стуса, разом колядували. Їхній вертеп увійшов в історію під назвою «сумний», оскільки 12 січня 1972 року різдвяна коляда завершилась обшуками і арештом 89 шістдесятників, із них 55 – із заходу України. Тоді судові процеси тривали до осені. Майже всі були засуджені. Серед них Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк, а через півроку Ігор Калинець.

Кілька місяців Ірину Калинець утримували у слідчому ізоляторі КДБ у Львові. За життя вона була ініціатором створення у цій будівлі музею «Тюрма на Лонцького», що і вдалося. Слідчі КДБ намагались справу Ірини Калинець долучити до В’ячеслава Чорновола, до видання нелегальної літератури. У липні 1972 року суд засудив Ірину Калинець за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» на 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму, які відбула в Мордовії, та на 3 роки заслання, які була на Забайкаллі.

У 1981 році Ірина Калинець вийшла на волю і продовжила свою громадську діяльність і боротьбу за незалежну Україну, за легалізацію УГКЦ. У березні 1989 року Ірину Калинець засудили на 10 діб арешту за організацію 22 січня на Святоюрському подвір’ї панахиди з нагоди роковин Злуки українських земель у 1919 році.

У 1989 році письменниця була серед організаторів перепоховання в Україні поета Василя Стуса. У 1990 році Ірина Калинець обрана депутатом Верховної Ради.

31 липня 2012 року Ірина Калинець відійшла у вічний світ через важку хворобу.

У 2013 році Міжнародний благодійний фонд імені Ярослава Мудрого започаткував премію імені Ірини Калинець «за видатні здобутки у розвитку українського суспільства, утвердженні історичної пам’яті українського народу, його національної свідомості та самобутності, розвитку української освіти, культури та літератури»

 

 

понеділок, 7 грудня 2020 р.


7 грудня відзначається Всесвітній День української хустки.

Сьогодні не часто можна побачити на сучасній жінці хустку. а дарма, адже хустка – це символ нашого народу, вона оберіг, що символізує любов та свободу, вірність традиціям і патріотизм. 

Будучи елементом народного вбрання, хустка використовувалась замість намітки як обов'язковий головний убір заміжньої жінки. Вбиралися в неї також незаміжні дівчата взимку.

Хустку носили на всій території України. Влітку — полотняну або куповану ситцеву (вибійчану, мережану, вишиту), взимку — домоткану або фабричну вовняну.

Хустка була маркером соціального стану жінки. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки — темні, вдови — чорні. Незаміжні дівчата часто вив'язувались вінкоподібно.

Хустки свідчили про рівень достатку родини. Заможні жінки зазвичай купували дорогі шовкові та вовняні хустки. Про коштовність хусток свідчить той факт, що за польської влади на Західній Україні чоловік повинен був десять днів працювати аби купити своїй дружині хустку.

 

 

середа, 2 грудня 2020 р.


 

Роман Миколайович ФЕДОРІВ — український письменник,  публіцист, журналіст, громадський діяч, Член Спілки письменників України.

У 1995 році він  став лауреатом Шевченківської премії  за твір «Єрусалим на горах».

Народився Роман Федорів 1 грудня 1930 року у селі Братківці  Івано-Франківської  області. Рано втративши батька, наймитував. Роман Федорів навчався у Станіславському педагогічному технікумі. Почав друкуватися у 1955 році. Працював книгарем, бухгалтером, літературним працівником.

Роман Федорів - автор нарисів, есе про письменників і художників України, оповідань, повістей і романів, переважно на історичну тематику: "Колумби" (1962), "Євшан-зілля" (1966), "Жбан вина" (1968), "Квіт папороті" (1969), "Знак кіммерійця" (1972), "Отчий світильник" (1976), "Кам’яне поле" (1978), "Скрипка, що грає тисячу літ" (1991), "Свіча від Їлени" (1998) та ін.

Проза Романа Федоріва  відзначається глибоким психологізмом та фольклорно-міфологічною формою філосовського осмислення минулого України.

Письменник володів німецькою та польською  мовами. Співпрацював із видавництвом "Червона калина" (Львів) та часописом "Літопис "Червоної калини”"; був упорядником"Української народної енциклопедії" (Львів, 1996р.), видання "Галицько-Волинського літопису" (Львів, 1994) та літературних збірок, був редактором  часопису «Дзвін» та творів Ірини Вільде.

Окремі твори автора перекладено болгарською, польською, російською, румунською, угорською мовами.

Роман Федорів двічі обирався депутатом Верховної Ради  СРСР; з березня 1990 до березня 1994 був депутатом Верховної Ради  України від міста  Дрогобич.

Помер письменник 14 березня 2001 року, похований на Личаківському цвинтарі.