Візити, чаювання, бали, прогулянки в екіпажі – всі ці повсякденні практики стали типовими сценами в її романах, а пастори, есквайри, офіцери – персонажами. Перевага Джейн Остін у тому, що вона писала про речі, які добре знала сама і вперто відмовлялася виходити з камерного світу життя провінційних родин  до політичної, історичної, філософської тематики. Вона працювала, за її власними словами, в манері мініатюриста – малюючи на крихітному шматочку тонким пензлем вишукані комедії характерів. Її дар – не масштаб, а глибина.

Джейн Остін не залишила жодного прямого свідчення про свої мистецькі вподобання й орієнтири. Однак, судячи з художніх творів, література постійно перебувала в центрі її роздумів, тому герої так багато дискутують про користь читання й модні романи. А герой «Гордості та Упередження» містер Дарсі вважає найсуттєвішою ознакою освіченої жінки «розвиток власного розуму через прочитання великої кількості книжок». Що ж, міс Остін цілком відповідала суворому критерію. У її родині до книжки були небайдужі всі, батьки час від часу вправлялися у словесному мистецтві, пробував себе на літературній ниві старший брат Джеймс. Домашня освіта Джейн зводилася головним чином до запійного читання творів – історичних, богословських, художніх. Її літературний смак виховали Шекспір, Вільям Купер і доктор Джонсон, Семюель Річардсон та особливо Генрі Філдінг, чию відверту «Історію Тома Джонса» батьки не забороняли гортати донькам. Родинне читання було звичною формою дозвілля, як і домашній театр, у якому залюбки грали брати й сестри, їхні численні кузени, кузини і друзі.

Остін явно потребувала ширшої аудиторії, ніж захоплені родичі. Однак для незаміжньої дівчини, доньки священика, опублікувати роман і підписати його власним іменем – це ризик осуду й осміяння. Від суду критиків авторці зі шляхетної родини зручніше було сховатися під псевдонімом чи маскою аноніма – тому перший виданий у 1811 році роман Джейн Остін – «Розум і Чуття» підписаний «By a Lady», а наступні три прижиттєві публікації: «Гордість та Упередження» (1813 р.), «Менсфілд-парк» (1814 р.) та «Емма» (1815 р.) – презентувалися як плоди уяви автора першого твору. Інкогніто збереглося і в посмертно виданих «Доказах розуму» (1817 р.) та «Нортенгерському абатстві» (1818 р.).

Рідні, віддаючи данину пам’яті рано померлій 41-річній письменниці, повернули її романи із короткого небуття після смерті – друкування їх відновилося у 1833 році, а вже у 1869-му вийшов «Мемуар Джейн Остін» племінника Джеймса Едварда Остіна-Лі, де читачам вперше розкривалися подробиці життя «любої тітоньки».

Прижиттєва слава романів скромна: вони були модними новинками, їх обговорювали у світі, їхніми героями захоплювалися або засуджували. Схвальний відгук про перші три опубліковані тексти Остін лишив авторитетний Вальтер Скотт, назвавши невідомого автора «творцем сучасного роману» і відзначивши «розуміння життя й особливий такт у зображенні характерів».  Остін знала ціну своєму таланту, проте їй і в голову не прийшло б займатися саморекламою. Та й по смерті «Докази розуму», «Розум і Чуття», «Менсфілд-парк» лишалися читанням не для широкої маси, а для інтелігентного кола, до якого належали Альфред Теннісон, Гілберт Кіт Честертон, Едвард Морган Форстер, Вірджинія Вулф і Сомерсет Моем. Слово ж «джейністи», яким нині позначають фанатів міс Остін, спершу описувало елітарний чоловічий культ її творчості, як-от в однойменному оповіданні Редьярда Кіплінга 1926 року про британських офіцерів.

Усе сказане не прояснює, чому романи Джейн Остін такі актуальні тепер, через 200 років після їх написання. Парадокс: чим далі вона від нас у часі, тим її твори зрозуміліші читачам, а слава – більша. Чому саме їй, а не сестрам Бронте, Джордж Еліот чи Елізабет Гаскелл, не Теккерею і не Троллопу судилося стати предметом культу, що часом набуває масштабів пандемії і нагадує масовий психоз?